Коли повз Морріґан і Готорна проходили учасники параду, вони хрипко заверещали і розсміялися. Діти побачили страхітливу маріонетку вовкулаки заввишки в три поверхи, якою за допомогою довгих дерев’яних паличок керувала група людей унизу. Вони навіть могли змусити його клацати зубами і кліпати жовтими очима.
Але Морріґан найбільше сподобалася Спілка відьомських шабашів Невермура.
— Цього року вони в стандартних образах, так? — схвально пробурчала Фен. На відьмах були гостроверхі чорні капелюхи і фальшиві бородавки на носах. Деякі несли на руках чорних котів, деякі летіли на дерев’яних мітлах з моторчиками. Повітря заповнив регіт. — Зазвичай вони кажуть: «О, це все стереотипи, ми просто нормальні люди». Це вже краще. Покажіть їм справжнє відьомство, леді!
Дорослі в натовпі, як і діти, були в захваті і підбадьорливо кричали кожній процесії, яка пропливала повз. Але був один виняток: коли з’явилася гігантська маріонетка старця в плащі, що супроводжувалася верескливими скрипками й моторошною органною музикою, публіка зустріла її здивовано роззявленими ротами і несхвальними поглядами. Вона була менша, ніж вовкулака, і, на думку Морріґан, зовсім не така страшна. Але більшість батьків виглядали дуже нещасними, коли вона з гуркотом проїжджала повз них, а діти ховали обличчя. Навіть Фен спохмурніла, хоча Морріґан не змогла відрізнити, чи це її звичайна щоденна сердита гримаса, чи особливо сердита гримаса.
— Чому вони повинні псувати свято? — спитала жінка поруч, затуляючи очі своєму маленькому синові. — Існує дещо занадто страшне навіть для Чорної ходи. Дивосміт!
— То це Дивосміт? — Морріґан розреготалась і повернулася до Готорна, який насторожено спостерігав за маріонеткою.
Він не здавався страшним. Просто горбатий старець із гострими чорними зубами й чорними очима, чий плащ тріпотів на вітрі, а на пальцях були довгі кігті. З його рук і очей часом вилітали спалахи вогню, а з гучномовця в роті долинав дурнуватий сміх. Морріґан намагалася зрозуміти, чому всі так бояться чогось настільки безглуздого, але потім згадала історію про Різанину на площі Відваги, і в її голові продзвеніли слова Дами Чанди: «Він був людиною, що перетворилась на монстра».
— Ось і воно! — крикнув Готорн, навмисне дивлячись повз Дивосміта. — Процесія цвинтаря Морден. Вона найкраща.
Віз виглядав як справжній цвинтар, огорнутий білим туманом і заповнений зомбі. Морріґан знала, що це просто люди, переодягнені в зомбі, — це виказував зелений грим, — але в неї по спині пробігли мурашки, коли вони зі стогонами вилазили зі свіжих могил. Вони тяглися крізь залізну огорожу навколо воза до дітей, які то радісно вибухали сміхом, то нажахано верещали.
Готорн був правий: це була найкраща процесія. Юрба, здавалося, поділяла його думку, бо люди штовхалися, щоб підійти ближче, або ставали навшпиньки, щоб було краще видно. Чоловік, який стояв перед Морріґан і Готорном, підняв свого сина на плечі, повністю закриваючи їм поле зору.
Готорн застогнав.
— Нумо, там позаду є сміттєвий бак. Якщо ми виліземо вище, зможемо все бачити.
Морріґан завагалася.
— Але Фен…
— Ми ненадовго. Швидше, поки вона відволіклась! — сказав Готорн, киваючи в бік Фен, яка щосили била тих зомбі, що дотягалися до огорожі.
— Гаразд, — пробурмотіла Морріґан. — Але клянусь, якщо в моїй постільній білизні з’явиться пудра з ефектом сверблячки…
Алея була брудна, а бак огидно смердів. Готорн виліз першим і подав руку Морріґан.
— Допоможіть, — долинув голос із кінця алеї. Там нікого не було. — Будь ласка… Хто-небудь, будь ласка, допоможіть. Я впала вниз. — Це був голос старої жінки, слабкий і наляканий. Морріґан і Готорн перезирнулись. Готорн востаннє кинув тужливий погляд на цвинтар Морден і зістрибнув із бака.
— Агов? — гукнула Морріґан. — Хто тут?
— Ох, слава богам! Будь ласка, мені потрібна ваша допомога. Я впала сюди, і… тут темно і мокро, і я ушкодила ногу.
Вони обережно пішли алеєю.
— Де ви? — запитав Готорн. — Ми вас не бачимо.
— Унизу.
Голос долинав у них з-під ніг. Морріґан відступила назад.
— Тут люк, Готорне. — Вона відчула напруження. Невже хтось справді там застряг?
Вони пальцями підняли кришку люка і відкинули її вбік. Вдивляючись униз, Морріґан не побачила нічого, крім темряви.
— Агов? Ви там?
— Ох! Слава богам, ви мене почули. Я йшла собі й упала, і… здається, я зламала щиколотку. Я не можу вилізти звідси сама.