— Пішов за світлом? — вигукнула Морріґан, хапаючи його за плече. — Готорне, свічка! Йди за світлом, ось що сказали відьми. Я пішла за свічкою крізь ворота, і…
— Вони наближаються! — відчайдушно заверещав Готорн, все ще махаючи. Шух, шух. — Біжімо за ним. — Шух.
— А як саме… обережно! — Морріґан пригнулася знову, і смолоскип пролетів над самісінькою її головою. — Де ти це взяв?
— Він висів біля склепу. Там, угорі, під… — Готорн зупинився, і його очі раптом засвітилися. Морріґан глянула туди, куди вів його погляд, — на мармурову гробницю, найбільшу на цвинтарі, на вершині пологого пагорба. — …під янголом. Статуя янгола над склепом… вона тримала свічку, точно.
Серце Морріґан підскочило, і в ньому змішалися почуття надії і страху, коли вони стрілою понеслися цвинтарем. Йди за світлом і покладайся на удачу. Янгол — хотілось би — був ключем! Якщо десь є вихід звідси, він повинен бути в цьому склепі. Вони або втечуть із цього кошмару, або потраплять у пастку у вишуканій мармуровій шкатулці з армією мерців, що прорвуться крізь двері.
Готорн біг попереду, смолоскипом звільняючи дорогу від нападників, наче дослідник, що пробирається крізь густі джунглі з мачете. Зомбі пригинались і спотикались, із жахом тікаючи від вогню.
У склепі на пагорбі був вогник — маленький миготливий вказівник, що кликав їх до себе. У них все мало вдатися! Гробниця була близько, так близько, вона була…
— Зачинена, — видихнув Готорн. Він кинув смолоскип, щосили тягнучи залізні двері. Морріґан теж спробувала, але двері не піддавалися навіть від їхніх спільних зусиль.
За ними зростав новий хор стогонів, почувся різкий скрип плоті й кісток нещасних жителів цвинтаря Морден, що підповзали по гравію все ближче до дітей. Готорн схопив смолоскип знову і, на свій переляк, махнув ним занадто енергійно. З останнім свистом у повітрі полум’я зникло.
«От і все, — подумала Морріґан. — Нам кінець».
У відчаї вона притулилася чолом до статуї над гробницею. Ангел глузливо дивився вниз, а в його пухкенькій руці був недопалок свічки.
Але… стоп.
Морріґан кліпнула. Вона побачила, що другою рукою янгол указує на землю в них під ногами. На свіжовідкриту могилу. Двометрову яму в землі.
Усередині Морріґан заворушився ще один, новий страх.
Готорн продовжував вимахувати згаслим смолоскипом на табун зомбі, але без вогню він зовсім не лякав їх. В останній відчайдушній спробі він кинув його в голову гарно вдягненому мерцю і влучив лише в його капелюх.
— Ще якісь ідеї?
— Тільки одна. — Морріґан узяла Готорна за руку і дивилася в бік могили, краєм ока слідкуючи за зомбі.
— Вона хороша?
— Так, — збрехала вона. Це була жахлива ідея. Справді кошмарна. Але це було все, що вона мала.
— Розкажеш мені її?
— Ні.
Морріґан стрибнула в могилу, тягнучи Готорна за собою вниз. Вона міцно зціпила зуби перед тим, як приземлитися в багнюку на дні, і зрозуміла, що зробила жахливу помилку і зараз її мозок з’їдять зомбі.
Але цього не сталося. Двоє друзів, здавалося, вічність із вереском падали крізь пітьму та холод. Коли вони нарешті приземлились, то відчули під собою м’яку вогку траву. Вони сиділи цілу хвилину, віддихуючись і дурнувато всміхаючись від полегшення.
— Звідки, — видихнув Готорн, — звідки ти знала, що треба так?
— Я не знала. Здогадалась.
— Добра здогадка.
Морріґан підвелась і струсила з себе пилюку. Вони були в саду на внутрішньому дворі, оточені шестиметровою огорожею. Серед листя миготіли маленькі золоті ліхтарики. В одному кінці двору спокійно хлюпотів ставок. У протилежному була яблуня, з якої на землю падали поцятковані червоні плоди. Ліворуч від них в огорожі була природна арка, що вела до темної, туманної стежки. Праворуч були трохи відчинені дерев’яні ворота, з-за яких бив промінь блідого, сріблястого світла.
— Де ми? — запитав Готорн.
Повітря було зовсім осіннє. Пахнуло дощем, димом і гниттям листя. Яблуками та воском. Місяць тут здавався яскравішим і жовтішим, ніж будь-де. Наче хтось узяв осінній вечір і підсилив у декілька разів. Усе було просто трохи… більше.
— Погода Тодобру, — пробурмотіла Морріґан. — Готорне, я думаю, ми в садах Товариства Дивообраних.
— Ох! — здивовано сказав він. — Тобто це все? Ми пройшли?