— Випробування вже наступної неділі, — багатозначно сказала вона, сподіваючись, що він нарешті скаже, що вона повинна робити і як виступати.
Він зітхнув.
— Перестань так хвилюватися.
— Ви постійно це кажете.
— Все буде добре.
— І це теж.
— Бо це правда.
— Але в мене немає ніякого таланту! — сказала вона, випадково розливши чай на свою нічну сорочку. — Чому я взагалі беру участь у цих випробуваннях, якщо ніколи не зможу потрапити до Товариства? Я не можу їздити на драконах, або… або співати, наче янгол. Не можу нічого. — Морріґан відчула, що, як тільки вона почала розповідати про свої хвилювання вголос, уже не могла зупинитися. — А що, коли Смердюк дізнається, що я тут незаконно? Вони виженуть мене і посадять вас до в’язниці. Вони заберуть у вас «Девкаліон». Ваша… ваша репутація, кар’єра… — Слова застрягали в горлі Морріґан. — Ви не можете ризикувати цим усім тільки заради мене! А працівники? А Джек? Ви не зможете опікуватися ним, якщо будете у в’язниці. А як же… — Вона затнулася, не знаючи, що сказати.
Юпітер чекав, що вона продовжить, і багатозначно посміхався над своєю склянкою м’ятного чаю. Це ще сильніше розлютило Морріґан. Його взагалі хвилює те, чи потрапить вона до Товариства? Чи він просто так розважається? Чи Морріґан — просто його… хобі?
Ця думка перевернула щось усередині неї, наче тварина, що зачаїлася там, збиралася вирватись у неї з грудей. Вона опустила свою склянку. Брязнула об поверхню.
— Я хочу додому.
Ці темні важкі слова вирвалися з її вуст, перш ніж вона подумала про це. Вони зависли в повітрі.
— Додому?
— Назад до Джекалфакса, — уточнила вона, хоча знала, що Юпітер зрозумів, що саме вона мала на увазі. Він був спокійний. — Я хочу назад. Зараз. Сьогодні вночі. Я хочу сказати своїй родині, що жива. Я не хочу до Товариства Дивообраних, і я не… — Слова не виходили назовні, вона боролася з кожним звуком. — Я не хочу більше жити в готелі «Девкаліон».
Останнє було неправдою, але їй здалося, що буде простіше, якщо Юпітер так думатиме.
Морріґан любила «Девкаліон», але скільки б кімнат і зал у ньому не було, він не був достатньо великим, щоб вмістити в собі її дедалі більший страх перед Випробувальним Показом. Її тривога була наче монстр, наче привид, що бродив у стінах готелю, просочуючись у її кістки так глибоко, що вона ніколи більше не змогла б по-справжньому зігрітися.
Вона чекала, коли Юпітер щось скаже. Його обличчя було безпристрасним і настільки напруженим, аж їй здалося, що воно може тріснути, наче порцелянова маска. Він довго дивився на вогонь.
— Ну добре, — нарешті сказав він. — Ми зараз же поїдемо звідси.
Розділ дев’ятнадцятий. Павутинна лінія
— Ще далеко?
— Не дуже. Не відставай. — Юпітер спускався тьмяним тунелем із його вицвілими кахлями і миготливими лампами вгорі, йдучи своїми звичайними кроками, поки Морріґан бігла підтюпцем, намагаючись устигати. Вона весь час вдивлялася в його обличчя, але не могла нічого прочитати.
Він майже нічого не говорив, тільки сказав Фенестрі, куди вони збираються. Диво-кішка подивилася на нього з тривогою і — на превеликий подив Морріґан — зі смутком. Вона нічого не сказала, але, коли Морріґан ішла за Юпітером до вхідних дверей, Фен ніжно підштовхнула її своєю великою сірою головою і видала тихий скорботний звук. Морріґан відчайдушно закліпала, стиснула в руках свою парасольку, але не озирнулась.
Вони йшли темними вуличками, потім доїхали Парасольковою залізницею до найближчої станції Дивополітену і почали спускатися довгими тунелями і сходами. Крізь приховані двері пробиралися темними брудними коридорами, йдучи шляхом, яким Морріґан ще ніколи не ходила, але Юпітер, здавалося, знав його напам’ять.
Через двадцять хвилин і нескінченну кількість поворотів вони зайшли в глухий кут і зупинилися на порожній платформі. Постери, що висіли на стінах, були вицвілі, потріскані та старі й рекламували продукти, про які Морріґан ніколи не чула.
На табличці в них над головами було написано, що це відправний пункт Павутинної лінії.
— Ти впевнена? — Юпітер не зводив очей із кахлів підлоги. Його голос був тихий і відбивався від печеристих стін. — Ти не мусиш цього робити.
— Я знаю, — сказала Морріґан. Вона подумала про Готорна, про те, що ніколи не попрощається з ним, своїм найкращим другом, і про Джека, який спить у «Девкаліоні» й не знайде її вранці, — і раптом відчула смуток. Вона відкинула ці думки і поставила на них крапку. Вона не могла залишитись і спостерігати, як Юпітер втратить усе через неї. — Я впевнена.