Морріґан вийшла з будинку і вдихала холодне повітря весь шлях до воріт. Вона нахилилася, намагаючись віддихатися.
«Як вона могла це відчувати?» — думала вона. Як могла відчувати вітер, що щипав її обличчя, тверду землю під ногами, запах дощу і багнюки, парфуми Бабусі, коли її батько навіть не міг її побачити перед собою?
Вона почула хрускіт гравію під ногами Юпітера в неї за спиною. Він довго там стояв, терпляче чекаючи, коли вона скаже, що вони робитимуть далі, і не давав ніяких порад, не співчував і не говорив: «Я ж тобі казав». Він просто чекав, поки Морріґан нарешті випросталася і глибоко вдихнула, здригаючись.
— Вона знає. Моя Бабуся. Вона знає, що я не померла.
— Так.
— Вона знає про Переслідувачів.
— Так.
— Звідки?
— Я розповів їй.
— Коли?
— Перед Вечорінням. Я мав знайти когось, хто підпише договір.
Ох. То це був підпис її бабусі, те нерозбірливе ім’я. Це бабуся підклала конверт під її двері в День пропозицій.
— Чому вона?
— Мені здалось, ти їй подобаєшся.
Морріґан пирснула сміхом, закриваючись рукавом, щоб приховати хлюпання носом. Юпітер був достатньо тактовним, щоб на якусь мить зробити вигляд, що він дуже зацікавлений своїми черевиками.
— Повертайся зі мною, — нарешті тихо сказав він. — Будь ласка… Твоя Бабуся права, тут на тебе чекає небезпека. Повертайся до «Девкаліона». Тепер це твій дім. Ми твоя родина — я, Джек, Фен та інші. Ти з нами.
— Доки не завалю Випробувальний Показ і мене депортують. — Вона знову шморгнула носом. — Доки вас не заарештують.
— Як я вже казав, ми поміркуємо над цією проблемою, коли вона з’явиться.
Морріґан витирала обличчя, доки воно стало цілком сухим.
— Де нам зловити Павутинну лінію?
— Ніде, — сказав Юпітер, а його очі засвітилися радістю та полегшенням. Він поплескав Морріґан по спині і вона жалюгідно посміхнулася йому. — Вона прийде до нас. Для цього й потрібен якір. Ніколи не можна їздити Павутинною лінією, не кинувши якір.
— Тобто — який якір?
— Той, який я залишив на платформі. — Він усміхнувся. — Дорогоцінний особистий предмет, який ти залишаєш на пункті відправлення, що поєднує тебе з Невермуром невидимою ниткою. І чекає, щоб забрати тебе додому. Можеш уявити його?
Морріґан подумала якусь мить.
— Ви маєте на увазі… мою парасольку?
Він кивнув.
— Заплющ очі й уяви так чітко, як тільки можеш, як вона висить над рейками. Кожну дрібну деталь. Ти впіймала її?
Морріґан заплющила очі й уявила її: блискучу непромокальну тканину, витончений срібний держак, крихітну опалову пташку.
— Так.
— Не відпускай її.
— Не відпущу.
Вона відчула на своїй руці теплі пальці Юпітера. Удалині засвистів поїзд.
Коридори готелю «Девкаліон» були теплі та знайомі. Морріґан відчула виснаження в ногах, коли допленталася до своєї кімнати, мріючи про подушки і м’яку пухову ковдру і сподіваючись, що з каміном усе добре, і якимось чином знаючи, що це так.
Коли вона простягла руку, щоб відчинити двері до спальні, її схопила холодна кістлява рука. Вона скрикнула й відстрибнула назад.
— Ох! Це ви, Дамо Чандо.
— Не хотіла тебе злякати, люба дівчинко, — сказала сопрано. — Я сама йду до ліжка. Ми з тобою такі нічні сови! Усі ці різдвяні смаколики теж не дають тобі спати?
Морріґан ніяково всміхнулась. У її голові все ще лунала та образлива розмова між Кеджері та Дамою Чандою. «Принаймні, якби в нього не вийшло з “Девкаліоном”, нічого страшного б не сталося».
— Ну так.
— Що ж, оскільки я не могла заснути, я переглядала свої старі книжки і коробки з записами. — Дама Чанда дістала пошарпаний папірець, розгортаючи та обережно розгладжуючи його. — Я подумала, що тобі було б цікаво побачити це. Я знала, що десь це було. Вона не нова, звичайно. Тут йому десь двадцять чи тридцять. Зараз йому вже далеко за сотню. Цей ще не відомий Езра Сквол, як бачиш, був досить симпатичним чоловіком — хоча мою думку зараз ніхто не розділив би. Заради всіх святих, нікому не кажи, що я назвала масового вбивцю симпатичним — вони прийдуть до мене зі смолоскипами й вилами. — Вона підняла брову, таємниче всміхаючись Морріґан. — Можеш залишити її собі, це просто копія оригінальної картини. Мені приємно, що ти зацікавилася історією Невермура, яким би страшним цей період не був.
Ідучи до себе, вона стиснула руку Морріґан, доброзичливо дивлячись на неї, ніби хотіла зробити щось хороше для бідолашної дівчинки, яка не зможе потрапити до Товариства Дивообраних.