Выбрать главу

– Ну й що?

– Оце й усе. Він не промовив ні слова. Тільки подивився на свій рукав і хутко засунув його назад у кишеню. «Я розповідав, здається, що рецепт згорів?» – і запитливо кахикнув. «Слухайте, – питаю, – як ви рухаєте цим порожнім рукавом?» – «Порожнім рукавом?» – «Авжеж, – кажу, – порожнім». – «А хіба він порожній? Ви бачили, що порожній?» Він встав. Устав і я. Він повільно ступив три кроки й підійшов зовсім близько до мене. Сопів люто! Я не злякався; хоч нехай мене повісять, коли його забинтована макітра та ці окуляри на очах не наженуть страху на будь-кого! «Так рукав, кажете, порожній?» – питає. «Звичайно», – відповідаю. А справді, таки важко було витримати його німотно втуплений погляд! Тоді він спокійно знову витягає з кишені той рукав і підводить руку до мене, неначе хоче показати її ще раз. І так повільно це робить! Я зазираю всередину. Дивлюсь немов цілу вічність. «Ну, що ж, – кажу відкашлюючись, – там нема нічого». Треба ж було сказати щось. Мене починав брати страх. Він повільно-повільно – ось так – простягає руку, поки від рукава до мого обличчя залишилось не більше як шість дюймів... Якось моторошно дивитись, коли до вас наближається порожній рукав... І тоді...

– Ну й що?

– Щось, немов великий і вказівний палець, стискає мені носа.

Бантінг зайшовся сміхом.

– Але ж там не було нічого! – майже істерично вигукнув Кас. – Добре вам сміятись, а я так налякався, що вдарив по рукаві, повернувся й дременув із кімнати...

Кас умовк. Сумнівів не було – лікар справді не на жарт перелякався. Він розпачливо повернувся й випив ще склянку дешевенького хересу, яким частував його добрий вікарій.

– І коли я вдарив його по рукаві, – вів далі Кас, – враження в мене було точнісінько таке, якби я вдарив по руці. Але руки не було! Там не було й натяку на руку!

Містер Бантінг замислився, недовірливо дивлячись на Каса.

– Надзвичайна історія, – сказав містер Бантінг. Вигляд у нього був серйозний і глибокодумний. – Справді, надзвичайна історія, – з притиском повторив він.

V. Крадіжка у будинку вікарія

Відомості про крадіжку в будинку вікарія ми маємо, головним чином, від нього самого та його дружини. Трапилося це в день традиційного в Айпінзі клубного свята. Перед світанком місіс Бантінг раптом прокинулася – їй здалось, ніби двері їхньої спальні відчинились і зачинилися знову. Спершу вона не будила чоловіка, а, сівши в ліжку, стала прислухатися. Вона ясно чула, як хтось босими ногами вийшов із суміжної кімнати й коридором іде до сходів. Переконавшись, що в домі хтось чужий, вона зараз же тихенько збудила містера Бантінга. Той, не запалюючи світла, надів на ніс окуляри, вбрав жінчин пеньюар, взув купальні капці і вийшов на майданчик біля сходів. Він цілком виразно почув, як унизу хтось порався коло письмового столу в його кабінеті, а потім там хтось чхнув.

Містер Бантінг повернувся до спальні, озброївся кочергою, найпевнішою зброєю, що була, – і якомога тихіше спустився вниз, а місіс Бантінг вийшла на сходи.

Було близько четвертої ранку, і нічна темрява вже розсіювалась. У коридор пробивалося бліде світло, але двері кабінету зяяли непроникним мороком. Скрізь було тихо, тільки ледь чутно поскрипували східці під ногами містера Бантінга та ще чувся легенький шурхіт у кабінеті. Потім щось клацнуло, шухляду письмового столу висунули, і зашелестіли папери. Хтось вилаявся, черкнув сірником, і кабінет освітило жовтувате світло. Містер Бантінг уже був у коридорі і крізь отвір дверей побачив письмовий стіл з висунутою шухлядою та свічку, що горіла на столі. Але злодія не було видно. Так вікарій і стояв у коридорі, не знаючи, що робити далі, а місіс Бантінг, з блідим і напруженим обличчям, повільно сповзала вниз сходами. Одна обставина додавала духу вікарієві: певність, що злочинцем був місцевий мешканець.

Вони чули брязкіт монет і зрозуміли, що злодій знайшов їхні заощадження – два фунти півсоверенами і десять шилінгів. Цей звук спонукав містера Бантінга до рішучих дій. Міцно затиснувши в руці кочергу, він увійшов до кімнати, а слідом за ним і місіс Бантінг.

– Здавайся! – люто гукнув містер Бантінг і враз розгублено спинився: в кабінеті нікого не було.

І все ж таки відчуття, що в кімнаті хтось ворушиться, дедалі посилювалося. З півхвилини простояли господарі, ледве переводячи дух від подиву, і тоді місіс Бантінг, перейшовши кімнату, подивилась за ширми, а містер Бантінг зазирнув під письмовий стіл. Потім місіс Бантінг відгорнула завісу на вікні, а містер Бантінг оглянув димар каміна й постукав по ньому кочергою. Далі місіс Бантінг уважно заглянула в кошик для паперів, а містер Бантінг відкрив ящик для вугілля. Нарешті вони зупинились і здивовано перезирнулися.