– Можу заприсягтися... – почав містер Бантінг. – А свічка! – скрикнула місіс Бантінг.
– Хто засвітив свічку?
– А шухляда! – сказав містер Бантінг. – Та й гроші ж зникли!
Місіс Бантінг квапливо підійшла до дверей.
– З усіх незвичайних випадків...
В коридорі почулося голосне чхання. Вони метнулися з кабінету, і в ту ж мить грюкнули двері на кухні.
– Принеси свічку! – сказав містер Бантінг і рушив уперед. Обоє чули, як хтось, кваплячись, відсунув засув.
Заглянувши в кухню, вони побачили, що двері запасного входу розчиняються, і в передсвітанкових сутінках видніється темна зелень саду. Містер Бантінг був певний, що з дверей ніхто не виходив. Але двері відчинились, якусь хвилину стояли відкритими, а тоді з грюкотом зачинилися. Від цього свічка, що її принесла місіс Бантінг, блимнула й спалахнула яскравіше... Минула добра хвилина, перш ніж вони ввійшли в кухню.
Там не було нікого. Вони знову замкнули запасний вхід, оглянули всю кухню, комору і, нарешті, зійшли в льох. Та хоч як вони шукали, а в цілому будинку не було ані живої душі.
День застав вікарія і його дружину в дивному вбранні. Вони ще сиділи на першому поверсі й не могли оговтатися після нічної пригоди, а поряд горіла непотрібна вже свічка.
– З усіх незвичайних випадків... – удвадцяте почав вікарій.
– Он іде Сузі, – сказала місіс Бантінг. – Зажди, доки вона пройде на кухню, а тоді тікаймо нагору.
VI. Меблі, що збожеволіли
Того самого ранку, в день святого духа, коли Міллі ще не встигли завантажити роботою, містер і місіс Гол устали з ліжка й тихенько зійшли в льох. Робота їхня мала цілком приватний характер, бо була пов’язана з міцністю їхнього пива.
Ледве вони ступили в льох, як місіс Гол виявила, що забула взяти зі спальні пляшку з настоянкою, щоб підмішати до пива. Головним виконавцем і експертом у таких справах завжди була вона, а по настоянку, цілком природно, подався Гол.
Піднявшись на сходовий майданчик, він здивовано помітив, що двері кімнати Незнайомця прочинені. Гол увійшов до своєї кімнати і знайшов пляшку на тому місці, де й було сказано.
Вертаючись уже з пляшкою, він помітив, що засуви на дверях на вулицю скинуті й двері зачинені тільки на клямку. У нього майнула думка пов’язати цей факт з відчиненою кімнатою Незнайомця і з припущенням містера Тедді Генфрі. Він чудово пам’ятав, що напередодні ввечері тримав свічку, коли місіс Гол засувала ті засуви. Він раптом спинився, здивовано роззявивши рот, і подався нагору з пляшкою в руках. Там постукав у двері Незнайомця. Ніякої відповіді. Містер Гол постукав ще раз, а тоді розчинив навстіж двері і ввійшов у кімнату.
Він побачив те, чого й чекав. І ліжко, і кімната були порожні. Але дивнішим, навіть для його важкого розуму, видавалося те, що на стільці й на спинці ліжка лежав костюм – наскільки він знав, єдиний костюм постояльця, – і його ж бинти. Навіть крислатий капелюх висів на спинці ліжка.
Стоячи в кімнаті, Гол чув голос своєї дружини, що долинав до нього з глибини льоху. Скоромовка і притиск на останніх складах слів, властивий мешканцям Західного Сассексу, свідчили про її нетерплячку й лють.
– Джордже! Ти знайшов те, що мені треба?
Містер Гол обернувся до дверей і подався до жінки.
– Дженні, – крикнув він, перехилившись через поручні сходів до льоху, – а Генфрі правду каже! Його нема в кімнаті. І на парадних дверях відсунуто засуви.
Спершу місіс Гол не добрала, про що він говорить, і вирішила сама оглянути порожню кімнату. Гол, усе ще з пляшкою в руці, ішов попереду.
– Хоч самого його й нема, – розводився він, – так зате є його одяг. І де він може вештатися роздягнений? Дивно!
Коли вони піднімалися сходами, обом здавалося (це вже було з’ясовано згодом), ніби парадні двері відчинилися й зачинилися знову. Але, побачивши, що двері зачинені і нікого нема, вони не сказали про це одне одному ні слова. У коридорі місіс Гол випередила свого чоловіка та побігла сходами перша. На сходах хтось раптом чхнув. Гол, який відстав від неї на кілька сходинок, подумав, що то вона, а місіс Гол була певна, що то її чоловік. Вона широко розчинила двері і з порога оглядала кімнату.
– Справжнє диво! – сказала місіс Гол.