– Паскудне графство! І люди препогані, – промовив Голос.
– Правда ж? – сказав містер Томас Марвел. – Боже! Ну й черевики! Хай їм!
Він глянув через плече праворуч, щоб порівняти, які черевики у його співрозмовника, але там, де той мусив би стояти, – не побачив ні черевиків, ні ніг. Він повернув голову ліворуч – і там ні черевиків, ні ніг. На обличчі Марвела з’явився глибокий подив.
– Де ви? – спитав він, повертаючись на всіх чотирьох. Але побачив він тільки широку, безлюдну рівнину, де вітер розхитував зеленуваті кущі дроку. – Що це я, п’яний? – пробурмотів містер Томас Марвел. – Чи то мені ввижається? Може, я розмовляю з собою? Якась чортівня...
– Не хвилюйтеся, – промовив Голос.
– Годі вже вам фокуси виробляти! – крикнув містер Томас Марвел, зірвавшись на ноги. – Де ви? Буду я ще хвилюватись!
– Не хвилюйтеся! – повторив Голос.
– Зараз ви хвилюватиметесь, – пригрозив містер Томас Марвел. – Де ви? Хай лишень я побачу вас... А, може, ви поховані? – спитав він, помовчавши.
Відповіді не було. Містер Томас Марвел стояв напівбосий, збентежений, майже зовсім скинувши куртку.
– Пі-у-їт! – цвірінькнула десь далеко вертихвістка.
– Теж мені пі-у-їт, – сказав містер Томас Марвел. – Тепер зовсім не час клеїти дурника.
Рівнина на всі боки, куди не гляне око, була безлюдна. Дорога з білими стовпами на ній та з глибокими рівчаками обабіч слалася, гладка та порожня, на схід і на захід. Крім тої вертихвістки, порожньо було й у небесній блакиті.
– Не доведи Господи! – сказав містер Томас Марвел, знову натягуючи на плечі куртку. – То я випив. Так я й думав.
– То не сп’яну, – промовив Голос. – І з нервами у вас гаразд.
– О-о! – протяг містер Томас Марвел, і обличчя його побіліло. – То я випив, – безгучно повторювали його губи. Він усе роздивлявся довкола, повільно обертаючись. – Але можу присягтись, що я чув голос, – прошепотів він.
– Звичайно, чули.
– От знову! – вигукнув містер Томас Марвел, заплющуючи очі й трагічним жестом притискаючи руку до лоба.
Раптом щось ухопило його за комір, міцно струснуло, і в голові в нього зовсім замакітрилось.
– Не будьте дурнем! – гукнув Голос.
– Це вже я збожеволів... – сказав містер Томас Марвел. – Кепська справа. І все через ті кляті черевики. Справді, збожеволів. Або це – привид.
– Ні те і ні те, – мовив Голос. – Слухай.
– От бевзь, – сказав містер Марвел.
– Та стривай же! – Голос тремтів, ледь стримуючи роздратування.
– Ну? – зойкнув містер Томас Марвел, відчувши, як щось невидиме штурхнуло його пальцем у груди.
– То ти думаєш, що це примарилось?
– А то ж як? – спитав містер Томас Марвел, чухаючи потилицю.
– Гаразд, – з полегкістю мовив Голос. – Тоді я кидатиму в тебе камінцями, доки ти не почнеш думати інакше.
– Та де ж ви?
Голос не відповів нічого. У повітрі просвистів камінець, пролетівши прямо біля плеча містера Марвела. Повертаючись, він побачив, як камінець підстрибнув угору, пролетів дугою, на хвилину завис у повітрі і впав йому до ніг з майже невловимою швидкістю. Він був занадто вражений, щоб ухилятися. Ще свист – і камінець, ударившись об його голий великий палець, відскочив у рівчак. Містер Томас Марвел дриґнув ногою і зарепетував. Потім кинувся тікати, наштовхнувся на якусь невидиму перепону, полетів шкереберть і, коли отямився, уже сидів на землі.
– Ну, – промовив Голос, коли й третій камінь, описавши криву, завис у повітрі над головою волоцюги, – то це все тобі мариться?
Замість відповіді містер Марвел зробив відчайдушну спробу встати і знову покотився на землю. Хвилинку він лежав спокійно.
– Якщо ти ще будеш пручатися, – попередив Голос, – я дам тобі цим камінцем по голові.
– Чудово, – сказав містер Томас Марвел, сидячи на землі, потираючи забитий палець і не спускаючи ока з третього камінця. – Нічого не розумію. Камінці самі літають. Камінці розмовляють. Звалюють вас з ніг. Пропав я!
Третій камінь упав.
– Все це – дуже просто, – сказав Голос. – Я – невидима людина.
– Верзіть собі казна-що, – відповів містер Марвел, кривлячись від болю. – Де ви сховались, як ви це робите? Нічого не второпаю. Здаюсь.