– От і добре, – мовив Голос. – Я просто невидимий. І хочу, щоб ти це зрозумів.
– Це ясно кожному. Вам нема чого злитися, містере. Ну, а тепер... поясніть мені, як ви це робите?
– Я – невидимий. Це головне. І зрозумій, що...
– Та де ж ви? – перебив його містер Марвел.
– Тут. За кілька кроків від тебе.
– Облиште. Я ж не сліпий. Ото ще почнете доводити мені, ніби ви – просто повітря. Я – не якийсь неук!
– Правильно. Я – повітря, і ти дивишся крізь мене.
– Що? У вас так-таки нічого нема? Може, ви – тільки порожній голос, га?
– Та ні, я – такий самий, як і всяка людина, – я мушу пити, їсти, ховатися від негоди... але я – невидимий. Розумієш? Невидимий. Це просто. Невидимий.
– Значить, ви таки справжній?
– Ну звісно, справжній.
– Якщо ви справжній, то дайте мені вашу руку, – попросив Марвел. – Тоді це не буде така чудасія.
Він відчув, як чиїсь пальці стиснули йому зап’ясток, а потім його пальці несміливо піднялися по чиїйсь руці, намацали мускулясті груди, бородате обличчя. Марвел неймовірно здивувався.
– Оце маєш! – скрикнув він. – Куди там ті півнячі бої. Дивина! І крізь вас я можу побачити кролика аж ген за милю звідси. У вас не видно нічого... крім... – Містер Марвел пильно оглянув порожнечу перед собою. – Чи не їли ви хліба з сиром? – спитав він, тримаючи невидиму руку.
– Ти вгадав. Цю їжу мій організм ще не засвоїв.
– Ага! Хоч ви – ніби й дух.
– Звичайно, все це й наполовину не таке дивне, як ти гадаєш.
– Е, як на мій вбогий розум, то воно досить дивне, – сказав містер Томас Марвел. – Але як же це ви спромоглися, до дідька?
– Довго розповідати. І до того ж...
– А знаєте, я ще досі не можу оговтатись.
– Тепер я хочу сказати ось що: по-перше, мені потрібна допомога. Через те я й прийшов сюди. Тебе я побачив випад- ково. Я блукав безтямний від люті, голий, безсилий. Я ладен був убити... І побачив тебе...
– Боже! – зітхнув містер Марвел.
– Я підійшов ззаду, завагався... пройшов далі...
Обличчя містера Марвела красномовно говорило про його почуття.
– Потім зупинився. Це, сказав я собі, невдаха, як і я. Такий мені якраз і потрібен. Тоді я повернув назад і підійшов до тебе. І...
– Боже! – застогнав містер Марвел. – Мені в голові паморочиться... Та дозвольте запитати: чого ж вам від мене треба? Якої допомоги?... Невидимий!..
– Я хочу, щоб ти допоміг мені дістати одежу, знайти притулок та ще дещо. Я давно втратив усе це. Коли ж ти не схочеш, тоді... Але ти допоможеш мені... мусиш допомогти!
– Стривайте, – сказав містер Марвел. – Я занадто приголомшений. Не вражайте мене більше. Дозвольте мені встати... Я мушу трохи отямитись... Ви ж мало не відбили мені пальця. Все це так неймовірно. Нікого на землі, нікого в небі. На цілі милі довкола не бачити нікого, сама природа. І раптом голос. Голос, із неба! І каміння! Господи Боже мій!
– Візьми себе в руки, – відповів Голос. – Тобі треба зробити те, що я скажу.
Містер Марвел надув щоки, і очі його стали круглі.
– Я вибрав тебе, – пояснив Голос. – Ти, крім кількох дурнів там, єдиний, хто знає про існування невидимої людини. Ти мусиш допомогти мені. Допоможи – і я зроблю для тебе дуже багато. Невидима людина – могутня! – На хвилинку він замовк, щоб чхнути. – Але якщо ти викажеш мене, – вів далі Голос, – якщо ти не зробиш того, що я звелю...
Він замовк і боляче ляснув містера Марвела по плечу. Той з переляку від цього дотику аж скрикнув.
– Я не викажу вас, – запевнив містер Марвел, намагаючись ухилитись од невидимих пальців. – І не думайте такого. Я щиро хочу допомогти вам. Кажіть мені, що я маю робити. (Боже!) І все, що ви забажаєте, я зроблю з величезним задоволенням.
X. Містер Марвел відвідує Айпінг
Коли паніка трохи вщухла, мешканці Айпінга почали тверезо обмірковувати незвичайну подію. Зараз же підвів голову скептицизм, – щоправда, гарячковий, не зовсім певний, але все-таки скептицизм. Адже найлегше не вірити в існування невидимої людини! А таких, хто на власні очі бачив, як Невидимець розтанув у повітрі, або хто відчув на собі силу його кулаків, – можна було порахувати на пальцях. До того ж один із цих свідків, містер Воджерс, неприступно забарикадувався за замками та засувами свого будинку, а Джеферс лежав непритомний у вітальні «Карети й коней». Великі й незвичайні ідеї, що виходять поза межі досвіду, часто впливають на нас менше, ніж незначні, але зате цілком конкретні міркування.
Айпінг красувався в прапорах, і всі були в найкращих святкових вбраннях. До свята ж бо готувалися вже з місяць, а то й більше. Під вечір навіть і ті, хто вірив у існування Невидимця, почали розважатися, заспокоюючи себе спокусливою думкою, що він пішов зовсім, а для скептиків це був тільки привід для дотепів. Одне слово, як ті, так і ті віддавалися бурхливим веселощам.