На той час у вітальні були містер Кас і містер Бантінг. Вони серйозно заходилися обмірковувати дивні ранкові пригоди і, з дозволу містера Гола, ретельно переглядали речі невидимої людини. Джеферс, оклигавши від падіння, пішов додому під наглядом своїх приятелів. Місіс Гол склала розкиданий одяг Незнайомця і прибрала кімнату. На столі під вікном, за яким звичайно пожилець працював, Кас відразу знайшов три грубі рукописні книги із заголовком «Щоденник».
– Щоденник! – сказав Кас. – Тепер ми, в усякому разі, дещо дізнаємось.
Вікарій стояв тут же, поклавши руку на стіл.
– Щоденник, – повторив Кас, сідаючи; далі він підклав дві книги під третю і розгорнув її. – Гм! Ніякого імені на першій сторінці. Оце так... Лише цифри.
Вікарій глянув через плече.
Кас гортав сторінки, і обличчя його виражало розчарування.
– Ет! – сказав він. – Самі тільки цифри, Бантінгу.
– А діаграм нема? – спитав містер Бантінг. – Або малюнків, що прояснили б щось?..
– Подивіться самі, – запропонував Кас. – Тут, судячи з літер, написано російською чи якоюсь подібною мовою, а трохи – по-грецькому. Ну, грецьку ж бо ви, я гадаю...
– Звичайно, – відповів містер Бантінг, витягаючи окуляри і витираючи їх; видно було, що він почувався якось незручно. Від грецької мови в пам’яті його залишилось так мало, що не варто було й говорити... – Авжеж... грецька мова, звісно, може дати нам ключ...
– Я знайду вам те місце...
– Мабуть, краще я перегляну спершу весь том, – сказав містер Бантінг, усе ще протираючи свої окуляри. – Насамперед, знаєте, загальне враження, а ключ уже будемо шукати потім.
Він кахикнув, одягнув окуляри, невдоволено поправив їх, кахикнув ще раз, палко бажаючи, щоб трапився якийсь випадок і врятував його від неминучої ганьби. Потім він неквапливо взяв у Каса книгу. І тут справді щось трапилось.
Двері несподівано відчинилися.
Обидва джентльмени аж підскочили, озирнулися, та коли побачили рожеве обличчя під пухнастим циліндром, полегшено зітхнули.
– Пивниця? – спитало обличчя, роздивляючись кімнату.
– Ні, – воднораз відповіли вони.
– Навпроти, голубчику, – пояснив містер Бантінг.
– І прошу, зачиняйте двері, – роздратовано додав містер Кас.
– Гаразд, – стиха мовив гість. – Відчалюй! – наказав сам собі й, зачинивши двері, зник.
– Моряк, мабуть, – сказав містер Бантінг. – Цікаві вони хлопці. «Відчалюй!» – напевне, морський термін, що означає наказ вийти з кімнати.
– Може, й так, – згодився Кас. – Я сьогодні вкрай знервований. Коли двері ото відчинялись, я мало не підскочив.
Містер Бантінг посміхнувся, ніби сам не підскочив із несподіванки.
– А тут іще, – зітхнув він, – ці книги!
– Одну хвилинку, – мовив Кас, устаючи і зачиняючи двері на ключ. – Тепер, гадаю, ніхто до нас не вдереться.
У цей час почулося, як хтось засопів.
– Безперечно одне, – зауважив Бантінг, присуваючи свій стілець до Каса, – останніми днями в Айпінзі сталися дивні речі... дуже дивні. Я, звичайно, не можу повірити в цю безглузду історію про невидиму людину...
– Вона таки неймовірна, – сказав Кас. – Але факт, що я бачив у рукаві...
– Та чи бачили ж ви? Чи впевнені в цьому?.. Може, тут, наприклад, дзеркало... Галюцинацію викликати досить легко. Не знаю, чи доводилося вам бачити коли-небудь справді доброго фокусника.
– Я не хочу знову товкти те саме, – відповів Кас. – Ми вже розібралися в цьому, Бантінгу. Ось ці книги... А ось і місце, що, як мені здалося, написано по-грецькому. Літери справді грецькі.
Він показав на середину сторінки. Містер Бантінг злегка почервонів і наблизив до книги своє обличчя, – очевидно, щось було негаразд з його окулярами. Обізнаність цього маленького чоловіка з грецькою мовою була наймізерніша, але він був упевнений, що всі парафіяни вважали, ніби він знає і грецьку, і давньоєврейську. А тепер... Чи не зізнатися? А може, просто вдати, що він читає? Раптом він відчув якийсь дивний дотик до потилиці. Він спробував поворухнути головою і зустрів непереборний опір. Немов чиясь важка, тверда рука схопила його за голову й сильно тисне її до столу.
– Не ворушіться, – прошепотів чийсь голос, – або я розтрощу вам голови!
Містер Бантінг глянув Касові в обличчя, що було зовсім близько від його власного, і побачив на ньому відбиття свого переляку й подиву.
– Я дуже шкодую, що мушу повестися з вами так брутально, – сказав Голос, – але нічого не поробиш. Відколи це ви навчилися нишпорити в приватних записках дослідників? – додав Голос, і два підборіддя, водночас гупнувши в стіл, клацнули чотирма рядами зубів. – Відколи це ви навчилися вдиратися до приватного помешкання людини, що опинилася в біді? – і знову стук об стіл і клацання зубів.