– Бідолашний, з ним, видно, трапився якийсь нещасний випадок, а може, він переніс операцію абощо, – казала місіс Гол. – Та й налякали ж мене його бинти!
Вона поклала в пічку ще вугілля й повісила пальто на спеціальну підставку, щоб висушити одяг.
– А ті окуляри! Наче в якогось водолаза, а не у звичайної людини...
Вона повісила сушити і його кашне.
– І весь час затуляє лице серветкою... Говорить крізь неї... Може, в нього й рот пошкоджено... А певне...
Тут місіс Гол повернулася, неначе раптом згадала щось.
– Матінко моя! – раптом змінила вона тему. – А млинці й досі не готові, Міллі?
Коли місіс Гол прийшла до пожильцевої кімнати прибирати після сніданку, її здогад про скалічений або порізаний під час операції рот підтвердився. Незнайомець курив, але поки вона була в кімнаті, ні разу не розмотував шовкової хустки, яка закривала йому нижню половину обличчя, щоб узяти люльку в зуби. І то була не забутливість, бо місіс Гол спостерігала, як він поглядав на люльку, коли вона пригасала. Він сидів у кутку, спиною до затемненого шторою вікна. Попоївши й добре зогрівшися, він говорив уже не так уривчасто й роздратовано, як перше.
– На станції Брембльгерст залишився мій багаж, – сказав Незнайомець і спитав, як він може отримати його. На подяку за її пояснення він ввічливо нахилив свою забинтовану голову. – Завтра? А раніше не доставлять?
Йому, здається, було прикро, коли місіс Гол відповіла:
– Ні.
Невже таки не можна? Невже не знайшлося б тут кого-небудь із візком, хто поїхав би по його речі? Місіс Гол охоче відповідала на запитання, сподіваючись таким чином зав’язати розмову:
– Тут дуже крута дорога до станції, сер, – послужливо сказала вона й принагідно додала: – Десь рік тому на цій дорозі перекинувся екіпаж. Убито було і пасажира, і кучера. Нещасний випадок – це ж одна мить, і все, хіба ж не так, сер?
Але заохотити пожильця до розмови було нелегко.
– Певна річ, – ствердив він крізь хустку, спокійно дивлячись на місіс Гол через непроникні окуляри.
– І щоб одужати після цього, треба багато часу, хіба ж не так, сер? Оце мій небіж Том був порізав собі руку косою... розумієте, спіткнувся, косивши, й упав... І що ж ви думаєте, сер? Три місяці ходив з перев’язаною рукою. І тепер я страх як боюся коси, сер.
– Я дуже добре розумію вас, – сказав пожилець.
– Ми навіть гадали, що йому доведеться робити операцію; так було йому погано, сер.
Пожилець уривчасто засміявся і зараз же немов проковтнув свій сміх.
– Невже? – сказав він.
– Свята правда, сер. І в цьому не було нічого смішного для тих, хто доглядав його, як я, сер, бо моя сестра мала досить клопоту зі своїми малими. То забинтовуєш, то розбинтовуєш... Отож насмілюся сказати, сер...
– Чи не дасте ви мені сірників? – несподівано перебив її Незнайомець. – Моя люлька погасла.
Місіс Гол ураз зупинилася. Отак перервати її мову – це, звичайно, було нечемно з його боку. Вона здивовано глянула на Незнайомця, але згадала два соверени й пішла по сірники.
– Дякую! – уривчасто кинув він, коли місіс Гол принесла сірники, обернувся до неї спиною і знову став дивитись у вік- но. Очевидно, його нервували розмови про операції та бинтування. Вона так і не насмілилась сказати про те, що думала, до того ж її розсердила зневажлива поведінка пожильця, і тому Міллі цього дня перепало.
Незнайомець до четвертої години знаходився у своїй кімнаті та не подумав навіть перепросити за свою нечемність. Здебільшого там було зовсім тихо. Він, певно, сидів перед каміном, курив люльку, а то й дрімав у надвечірніх сутінках. Однак, прислухавшись, раз чи два можна було б почути, як він перегрібав вугілля і хвилин п’ять походжав по кімнаті. Здавалося, він розмовляв сам із собою. Потім він сів знову, і крісло під ним заскрипіло.
II. Перші враження містера Тедді Генфрі
О четвертій годині, коли досить споночіло та місіс Гол уже наважилася піти до свого пожильця спитати, чи не хоче він чаю, до буфету ввійшов Тедді Генфрі, годинникар.
– Ну й погода, місіс Гол, – сказав він. – Якраз для поганих чобіт!
Сніг надворі сипав усе густіше.