Гол не любив свого пожильця і, коли набирався духу, все повторював, що треба його позбутися. Найвиразніше виявляв він свою неприязнь тим, що намагався уникати зустрічей з пожильцем.
– Зажди до літа, – розважливо казала місіс Гол, – коли сюди почнуть приїздити художники. Тоді побачимо. Він, може, й з примхами, але хоч би там як, а рахунки сплачує вчасно?
Незнайомець не бував у церкві та й взагалі не відрізняв неділі від буднів, навіть щодо вбрання. Працював він, казала місіс Гол, з перебоями. То він сходив у вітальню вранці і був зайнятий увесь день, а то вставав пізно, цілими годинами снував по кімнаті, нервував, курив люльку або спав у кріслі перед каміном. Ніяких стосунків ні з ким не підтримував. Настрій у нього був дуже мінливий. Здебільшого він мав вигляд людини немовби зацькованої, а іноді вибухав гнівом і тоді лаявся, бив, трощив усе, що попадало під руку. Дедалі частіше він розмовляв упівголоса з самим собою, та хоч як ревно підслуховувала його місіс Гол, второпати не могла нічого.
Вдень він рідко виходив з дому, зате прогулювався смерком, під час усякої погоди однаково закутаний, і все вибирав найбезлюдніші стежки та найбільш затінені деревами чи відмежовані насипами місця. Його окуляри та страхітливо перев’язана голова під навислими крисами капелюха, виринаючи з темряви, лякали поодиноких робітників, що поверталися з роботи додому, а Тедді Генфрі, що якось о пів на десяту, йшовши із «Червоного камзола», угледів схожу на череп голову Незнайомця (той ніс капелюх у руці, і з розчинених дверей шинку на неї блиснуло світло), – мало не вмер від страху. Діти, побачивши його ввечері, марили уві сні привидами, і важко сказати, хто кого не любив більше: він хлопців чи хлопці його. В усякому разі, неприязнь була взаємна і досить сильна.
Людина настільки примітної зовнішності та поведінки неминуче мала стати частою темою для розмов у такому містечку, як Айпінг. Щодо його роботи, то думки були різні. Місіс Гол у цій справі трималася дуже розважливо. Коли її розпитували, вона дуже поважно пояснювала, що пожилець її – «дослідник-експериментатор», промовляючи ці слова склад за складом, повільно, аби не спіткнутися. Коли ж її питали, що воно таке «дослідник-експериментатор», то місіс Гол зверхньо відповідала, що освічені люди це знають, а потім додавала, що він, мовляв, «досліджує». Вона розповідала, що з її пожильцем стався нещасний випадок, через що його обличчя та руки втратили звичайний колір, і він як людина вразлива не хоче, щоб інші це знали.
Але за спиною місіс Гол подейкували (і дедалі частіше), що Незнайомець – злочинець, який, закутуючись, намагається не потрапити до рук поліції і, отже, хоче уникнути правосуддя. Думка ця зародилась у мозку містера Тедді Генфрі. Проте, наскільки було відомо, ніяких значних злочинів за останні тижні не сталося. Тому, пройшовши через фантазію містера Гаулда, місцевого вчителя-практиканта, ця теорія набрала іншої форми: Незнайомець був уже перевдягненим анархістом, який виготовляє вибухові речовини; і містер Гаулд вирішив, не шкодуючи свого часу, вжити всіх заходів, щоб викрити Незнайомця. Здебільшого ці заходи полягали в тому, що містер Гаулд, зустрічаючи Незнайомця, дуже пильно дивився на нього або розпитував про нього тих, хто ніколи його не бачив. Однак викрити Незнайомця він так і не зміг.
Інші дотримувалися погляду, який висунув містер Фіренсайд: нібито пожилець рябий або щось таке. Так, наприклад, Сайлас Дарген запевняв, що Незнайомець міг би розбагатіти, показуючи себе на ярмарку; знаючи Святе письмо, той Дарген навіть порівнював пожильця з людиною, що закопала свій талант у землю.
Існувала й ще одна версія – що Незнайомець, мовляв, просто трохи не сповна розуму.
Крім прихильників цих основних поглядів, були й такі, що вагалися, і такі, що приймали компроміс. Мешканці графства Сассекс – люди не дуже забобонні, і думку про якусь надприродність Незнайомця вперше висловили в містечку тільки після подій на початку квітня. Та й то успіх вона мала тільки серед жіноцтва.
Та хоч би як там було, а населення Айпінга недолюблювало Незнайомця. Його дратівливість, зрозуміла людині розумової праці, дивувала спокійних сассекських мешканців. Нестямна жестикуляція, звичка несподівано вигулькувати в темряві десь із-за рогу глухої вулиці, впертий опір, який він чинив спробам усіх цікавих ближче познайомитися з ним, любов до сутіні, що змушувала його зачиняти двері, спускати штори, гасити свічки та лампи, – кому могла сподобатися така поведінка? Коли він ішов містечком, зустрічні розступалися, а за спиною міські жартівники й собі підіймали коміри та спускали криси капелюхів і нервовою ходою ступали слідом, передражнюючи його. У той час велику популярність мала пісня «Людина-примара». Міс Сетчел проспівала її якось на благодійному концерті в школі (зібрані кошти мали піти на купівлю ламп для церкви), і відтоді щоразу, коли сходилися два-три айпінгці і з’являвся Незнайомець, у гурті починали насвистувати цю мелодію. Навіть запізнілі хлопчаки, поспішаючи ввечері додому, гукали до нього: «Людина-примара» – і в радісному збудженні тікали геть.