— Ну, йди, йди! — звелів Голос.
Обличчя Марвелове посіріло поміж червонястих плям.
— І не загуби книг, бовдуре! — гостро сказав Голос. — Річ у тому, — провадив він далі, — що я хотів використати тебе… Хоч, правда, знаряддя з тебе плохеньке, але нічого не вдієш…
— З мене — жалюгідне знаряддя, — поправив Марвел.
— Так, так.
— Гірше ви навряд чи могли знайти, — сказав Марвел. — Я слабосилий, — додав він, помовчавши, — Я зовсім слабосилий, — повторив він.
— Справді?
— І серце в мене хворе. Ваше це завдання я, звичайно, виконав. Але, далебі, на превелику силу.
— Ну?
— Для таких штук мені бракує сил і духу.
— Нічого, духу я додам тобі.
— Краще вже не треба. Я, бачте, не хотів би попсувати ваші плани… Але, може… От я злякаюсь, абощо…
— Гляди-но мені, спробуй лишень, — з спокійною твердістю мовив Голос.
— Краще вже вмерти… — сказав Марвел. — І це ж несправедливо… ви повинні згодитись. Маю ж я право…
— Марш, марш! — підохотив Марвела Голос.
Містер Марвел прискорив ходу, і якийсь час вони йшли мовчки.
— Страшенно важко! — сказав містер Марвел.
Ці слова не справили на Невидимця ніякого враження. Тоді Марвел спробував удатись до інших заходів.
— І що я матиму за це? — спитав він страшенно ображеним тоном.
— Заткни пельку, — з несподіваною силою гаркнув Голос. — Я подбаю про тебе. А ти робитимеш те, що тобі казатимуть. І все робитимеш як слід. Ти хоч і дурень, ніде правди діти, але робиш добре.
— Кажу ж вам, сер, я — непідходяща для цього людина. Я дуже поважаю вас, але воно так і є.
— Якщо ти не заткнешся, я знову викручу тобі руку, — сказав Незнайомець. — Мені треба поміркувати, не заважай.
Незабаром між дерев блиснули дві довгасті плями, і в сутінках забовваніла квадратова дзвіниця сільської церкви.
— Я триматиму руку у тебе на плечі, поки ми йтимемо цим селом, — сказав Голос. — Іди прямо й не пробуй робити дурниць. Бо гірше буде.
— Я знаю, — зітхнув містер Марвел. — Усе це я знаю.
Жалюгідна постать у старомодному циліндрі пройшла з своєю ношею по вулиці і зникла у вечірніх сутінках за освітленими вікнами села.
Розділ ХІV
У ПОРТ-СТОУ
Наступного дня о десятій ранку містер Марвел, непоголений, брудний і запорошений, сидів на лаві біля дверей маленького заїзду в передмісті Порт-Стоу. Руки він сунув у кишені, вигляд мав дуже стомлений, збентежений і розгублений і часто надимав щоки. Поруч лежали книжки, перев’язані вже мотузком. Пакунок залишено було в соснику за Брембльгерстом згідно з новими планами Невидимця. Отже, містер Марвел сидів на лаві і, дарма що ніхто не звертав на нього найменшої уваги, був у гарячково неспокійному стані. Руки його раз у раз нервово нишпорили по кишенях.
Просидів він так чи не цілу годину, коли з заїзду вийшов літній матрос з газетою в руках і сів біля нього.
— Гарний день, — сказав матрос
Містер Марвел озирнувся навкруг мало не з жахом.
— Дуже, — підтвердив він.
— Погода саме на цю пору року, — провадив матрос незаперечним тоном.
— Цілком, — погодився містер Марвел.
Матрос видобув зубочистку і, перепросивши сусіду, заходився кілька хвилин орудувати нею. Очі ж матросові тим часом роздивлялись запорошену постать містера Марвела та книжки поряд. Підходячи до містера Марвела, матрос почув, як у кишені в нього забряжчали немовби гроші, і був вражений цим контрастом між зовнішністю містера Марвела і його можливою грошовитістю. Отож думки матросові перекинулись до теми, яка цупко полонила його уяву.
— Книжки? — зненацька запитав він, з посвистом покінчивши роботу зубочисткою.
Містер Марвел здригнувся і глянув на стос книжок поряд.
. — Еге ж, — сказав він. — Еге ж, це — книжки.
— У книжках натрапляєш іноді на незвичайні речі, — сказав матрос.
— Маєте слушність, — відповів містер Марвел.
— А бувають незвичайні речі й поза книжками, — сказав матрос.
— Ваша правда, — сказав містер Марвел.
Він зиркнув на свого співбесідника, а тоді озирнувся.
— Оце, бува, в газеті прочитаєш про що-небудь незвичайне, — провадив матрос далі.
— Буває.
— Ось у цій газеті… — сказав матрос.
— А! — відповів містер Марвел.
— Є… — матрос втупив у містера Марвела пильний погляд. — Є, наприклад, про невидиму людину.
Містер Марвел скривив рота, почухав собі щоку і відчув, що вуха йому червоніють.
— Ну, а що вони ще пишуть? — насилу спромігся він. — І де це: в Австралії чи в Америці?
— Ні там, ні там, — одказав матрос. — Тут.
— Боже! — здригнувся містер Марвел.
— Коли я кажу тут, — на превелику полегкість містера Марвела пояснив матрос, — то це не значить саме в цьому місці, а десь неподалік.
— Невидима людина! — повторив містер Марвел. — І що ж вона робить?
— Усе, — відповів матрос, допитливо вдивляючись і містера Марвела, і додав: — Усяке паскудство.
— Я вже чотири дні не бачив газет, — сказав Марвел.
— Об’явився він уперше в Айпінзі.
— Ну?
— Відти й почав. А відки він узявся — цього нібито ніхто не знає. Осьо: “Надзвичайна пригода в Айпінзі”. І в газеті сказано, що все це незаперечна правда!
— О боже! — озвався містер Марвел.
— Справді, історія незвичайна. Свідчать про це священик і лікар, які бачили його цілком ясно… Себто, точніше, не бачили. Жив він, пишуть, у заїзді “Карета й коні”, і ніхто, здається, й гадки не мав про його нещастя, доки під час однієї сварки там не зірвали йому з голови бинтів. Тільки тоді помітили, що голова в нього невидима. Його зараз же спробували забрати, пишуть, але він скинув одяг і спромігся дати драла, правда, після запеклої колотнечі, коли він серйозно поранив, як тут кажуть, нашого достойного і шановного констебля, містера Джеферса. Цікава історія, га? Наведено й прізвища, й усе.
— О боже! — сказав містер Марвел, нервово озираючись і намагаючись навпомацки перелічити гроші в кишені. Аж раптом йому стрілила в голову нова, досить дивна думка. — Надзвичайно чудна історія, — зауважив він.
— Авжеж-бо? Просто незвичайно! Ніколи не чував я досі про невидимих людей, але тепер доводиться чути про такі дивні речі, що…
— Оце й усе, що він зробив? — спитав Марвел, силкуючись прибрати невимушеного вигляду.
— А хіба цього мало?
— А він часом не повернувся туди знову? Чи зник, та й усе, га?
— Зник, та й усе, — відповів матрос. — Вам що, цього не досить?
— Цілком досить.
— Досить і по-моєму, — сказав матрос— Як на мене, то досить.
— А спільників у нього не було? Про це не пишуть? — збентежено запитав містер Марвел.
— Хіба вам мало одного такого? — спитав матрос. — Ні, хвалити бога, спільників він не мав.
Матрос повільно хитнув головою і вів далі:
— Мене аж нудить, як тільки подумаю, що він вештається десь тут поблизу. Тепер він на волі і, як гадають, подався дорогою на Порт-Стоу. Себто якраз сюдою. Куди там всякі ваші американські дива проти цього!
Подумайте лишень, чого може він накоїти! Що було б з вами, якби він хильнув трохи зайвого та закортіло йому напастись на вас? Уявіть собі — він захоче грабувати; хто зможе перешкодити йому? Він може залазити куди схоче, красти; може пройти крізь кордон поліції з такою легкістю, як ми з вами могли б утекти від сліпого. Навіть, легше! Бо в тих сліпих надзвичайно гострий слух, як я чув. А коли б він нагледів де винце, якого б йому заманулося…
— І справді, він має страшні переваги, — сказав містер Марвел. — Але…
— Маєте рацію, — погодився матрос, — страшні.
Весь цей час містер Марвел уважно оглядався навкруг, прислухаючись до якихось ледве чутних кроків, намагаючись зловити якісь непомітні рухи. Нарешті, він, здавалося, наважився. Він кахикнув у руку, ще раз озирнувся, прислухався, а потім нахилився до матроса і стишеним голосом мовив:
— Бачте, я випадково знаю дещо про невидиму людину. З приватних джерел.