— Все матимете. Але це — найнеймовірніша річ з усіх, що я бачив досі.
Він видобув з шухляд одіж, яку просив його гість, і пішов униз пошукати поїсти. Повернувся Кемп з холодними котлетами та хлібом, підсунув маленький столик і поклав усе це на нього.
— Ножа не треба, — сказав Невидимець. Котлета зависла в повітрі, і почулося плямкання. — Я завжди волію одягти щось на себе перед тим, як починаю їсти, — пояснив Невидимець з повним ротом, не перестаючи пожадливо жувати. — Чудна примха.
— Гадаю, з рукою у вас нічого? — спитав Кемп.
— Та ніби, — відповів Невидимець.
— З усього незвичайного і дивного…
— Авжеж. Та ще дивніше, що для перев’язки я потрапив саме до вас. Це вперше мені пощастило. До речі, я збираюся переночувати в цьому будинку. Доведеться вам пристати на це. Неприємна штука, оце що крові так натекло, правда? Там її ціла калюжа. Вона, певне, стає видимою, коли зсідається. Я спромігся змінити лише живі тканини, і мене не видно, доки я живий…
— Але як у чорта ви це зробили? — роздратованим тоном почав Кемп. — Ця історія геть-чисто вся неприродна!
— Чому? Природна. Цілком природна, — заперечив Невидимець.
Він простягнув руку й узяв пляшку з віскі. Кемп дивився, як захланно п’є його халат. Жмут проміння од свічки, проходячи крізь дірочку на правому плечі халата, утворював світлий трикутник під лівими ребрами.
— Що то були за постріли? — спитав Кемп, — Через що це зчинилося?
— Там був один йолоп… так щось ніби мій спільник, — хай він буде проклятий!.. — який хотів украсти мої гроші… І вкрав.
— Теж невидимий?
— Ні.
— Ну й що?
— Чи не дасте мені ще чого-небудь поїсти? Я — страшенно голодний. А ви хочете, щоб я розважав вас своїми оповіданнями.
Кемп устав.
— Отже, то не ви стріляли? — спитав він.
— Ні, не я, — відповів гість. — Стріляв навмання якийсь дурень, я його вперше бачив. Багато їх там поналякались. Власне, всі вони — хай будуть прокляті! — злякались мене. Я, кажу, хотів би ще поїсти, Кемпе.
— Піду подивлюсь, чи нема чого внизу. Тільки навряд чи багато знайду.
Поївши, — а попоїв він добре, — Невидимець попросив сигару. Він одкусив її кінчик, перше ніж Кемп устиг дати йому ножа, і круто вилаявся, коли листок ззовні о дійшов.
Дивно було бачити, як він палить: його рот, горло, гортань і ніздрі стали видимими і здавалися наче кільцями диму.
— Чудова річ — тютюн! — сказав він, затягуючись. — Мені пощастило, що я натрапив на вас, Кемпе. Ви мусите допомогти мені. Подумати лишень, саме тепер натрапив я на вас! Я тепер у такій скруті, що далі й нікуди, я, здається, замалим не збожеволів. Чого тільки я не пережив!.. Зате тепер ми з вами розмахнемося, запевняю вас!
Він налляв собі ще віскі з содовою. Кемп підвівся, озирнувся і приніс з сусідньої кімнати і для себе склянку.
— Все це — дике, але я, мабуть, теж вип’ю.
— А ви, Кемпе, не дуже змінилися за ці дванадцять років. Біляві мало змінюються. Ви— спокійні і методичні… Я мушу вам розповісти. Ми спільно працюватимем.
— Але як зробилось усе це? — спитав Кемп. — І як стали ви таким?
— Ради бога, дайте мені хвилинку спокійно покурити, а тоді я почну розповідати.
Але тої ночі Новидимець не розповів нічого. Пораненій руці ставало дедалі гірше, його трусила пропасниця, він був геть виснажений. У пам’яті йому все спливала гонитва на пагорбі й бійка біля заїзду. Він почав був розповідати свою історію, але потім заплутався. Щось він плів про Марвела, палив усе хапливіше, голос його став роздратований. Кемп намагався зрозуміти, що було змога.
— Він боявся мене… Я бачив, що боявся, — кілька разів повторив Невидимець. — Він хотів утекти від мене, тільки це й мав на думці… Та й дурень же я був!.. А цей боягуз… Я розходився… Треба було вбити його!..
— Звідки дістали ви гроші? — раптом спитав Кемп.
Невидимець замовк на хвильку.
— Сьогодні я вам цього сказати не можу.
Раптом він застогнав і нахилився вперед, спершись невидимою головою на невидимі руки.
— Кемпе, — мовив він, — я не спав уже майже три ночі, хіба що дрімав годину-другу. Я мушу виспатись.
— То й добре. Оце моя кімната… Тут і вкладайтесь.
— Але як можу я спати? Коли я засну — він утече. Е, та хай йому грець!
— А як ваша рана? — спитав Кемп.
— Пусте, — подряпина і трохи крові. О боже, як я хочу спати!
— То чого ж не лягаєте?
Невидимець, здавалось, дивився на Кемпа.
— Тому, що не хочу, щоб мої ближні зловили мене, — повільно відповів він.
Кемп здригнувся.
— Та й дурень же я! — стукнув кулаком по столу Невидимець. — Сам же й навів вас на цю думку!
Розділ ХVІІІ
НЕВИДИМЕЦЬ СПИТЬ
Хоч і поранений був Невидимець, хоч і який виснажений, він не звірився на Кемпове слово, що тут він у безпеці. Він оглянув обидва вікна спальні, підняв штори і відсунув клямки, аби пересвідчитись, що в разі чого й справді можна втекти через вікно. Ніч була спокійна й тиха, над пагорбами світив молодик. Опісля Невидимець перевірив замок на дверях спальні, двері до туалету і до ванни, впевнюючись, що при потребі він зможе й цим шляхом скористатися. Нарешті, він заявив, що кімната його цілком задовольняє. Стояв він біля коминка, і Кемп почув його позіх.
— Шкода, що я не можу розповісти вам усього зараз же. Адже я зовсім знесилів. Це, звісно, диво неймовірне. Це жахливо. Але повірте, Кемпе, це цілком можливе, незважаючи на всі аргументи, що ви наводили вранці. Я зробив відкриття. Я хотів зберегти його тільки для себе, але це — годі. Мені потрібен спільник. І ви… ми зможемо зробити таке… Але хай уже завтра. А зараз, Кемпе, я мушу заснути, або я помру.
Стоячи посеред кімнати, Кемп дивився на одяг, над яким не було голови.
— Я, певно, залишу вас, — сказав він. — І справді, не поймеш віри… Три таких факти, що перекидають догори ногами всі мої теорії, і я можу схибитись. Але це таки дійсність!.. Чи не треба вам ще чого?
— Тільки почути “на добраніч”, — сказав Гріффін.
— Що ж, на добраніч, — промовив Кемп, потиснув невидиму руку і боком рушив до дверей.
Раптом халат швидко підійшов до нього.
— Ви зрозуміли мене? — спитав халат. — Жодної спроби перешкодити мені або затримати мене! Інакше…
Кемп трохи змінився на виду.
— Я, здається, дав вам слово, — сказав він.
Кемп тихо зачинив за собою двері, і враз у замку крутнувся ключ. Поки він стояв з виразом німого подиву на обличчі, почулися швидкі кроки до дверей туалетної кімнати, що їх теж замкнено на ключ. Кемп ляснув себе рукою по лобі.
— Чи не сплю я? Це світ збожеволів чи я?
Він засміявся й поклав руку на замкнені двері.
— Яке неймовірне чортзна-що вигнало мене з моєї власної кімнати!
Він вийшов на сходи, обернувся і ще раз глянув на замкнені двері.
— Факт, — мовив він, доторкаючись пальцем до гулі на потилиці. — Факт незаперечний, але…
Кемп безнадійно похитав головою, повернувся і пішов униз.
В їдальні він засвітив лампу, видобув сигару і почав походжати по кімнаті, коли-не-коли то вигукуючи якісь слова, то немовби сперечаючись сам із собою.
— Невидимий! — сказав він. — Але хіба ж можлива невидима тварина! В морях — можлива. Там їх тисячі, мільйони, всі, всі маленькі, мікроскопічні істоти… нарешті, медузи… В морі невидимих істот більше, ніж видимих! Про це я ніколи не думав раніше… Та й у ставках теж. Усі ці крихітні ставкові організми, шматочки безколірних, прозорих драглів. Але в повітрі… Ні! Цього не може бути!.. А чому зрештою — не може?.. Навіть людину із скла — і то було б видно…
Кемп глибоко замислився. Цілі три сигари білим попелом розсипались по килиму, перш ніж знову почувся його голос. Та й то він тільки вигукнув. Тоді він перейшов з їдальні до своєї приймальні і запалив газ. Кімната ця була невеличка, бо доктор Кемп не практикував, і в ній лежали газети. Валявся там і недбало розгорнутий останній ранковий номер. Кемп схопив його, перебіг очима і заходився читати про “Надзвичайну історію в Айпінзі”, що її в Порт-Стоу так ревно переповідав Марвелові матрос.