Правда, ідучи головною вулицею, я на мить немов повернувся до колишнього свого життя. Я побачив дівчину, яку знав десять років тому. Погляди наші зустрілись…
Щось спокусило мене обернутись і озватися до неї. Вона, як виявилося, дуже буденна особа.
Ці відвідини рідної оселі були немов якийсь сон. Я не відчував тоді, що я самотній, що я прийшов із світу в пустелю. Я усвідомлював, що втратив цікавість до всього, але вважав, що винна тут загалом порожнява життя. Коли я ввійшов у свою кімнату, мені здалось, ніби я віднайшов дійсність. Там були речі, які я знав і любив. Там стояли напоготові мої апарати і чекали на мене. Майже всі труднощі були вже позаду, залишилось тільки обміркувати деталі.
Згодом колись я розповім вам, Кемпе, про всю цю складну процедуру. Тепер нам нема чого заходити в подробиці. Окрім дечого, що я вважав за краще зберігати тільки в пам’яті, все інше записане шифром у книжках, які забрав той бродяга. Треба впіймати його! Треба відібрати у нього ті книжки!.. Основне полягало в тому, щоб прозорий предмет, коефіцієнт заломлення якого мав бути знижений, примістити між двома випромінними центрами певної ефірної вібрації. Про неї я потім розповім вам докладніше. Ні, це не рентгенівське проміння. Не знаю, чи хто коли описав це моє проміння, але що воно існує, то — досить ясно. Використовував я дві маленькі динамо-машини, які пускав у рух з допомогою дешевого газового двигуна. Перше я спробував з клаптем білої шерстяної матерії. Надзвичайно дивно було бачити, як ця м’яка біла тканина блякнула в іскрах розрядів, а потім і зовсім розвіялась, неначе дим.
Мені майже не вірилось, що я це зробив. Я простяг руку в порожнечу і відчув, що шерсть така ж, як і була. Торкнувши клапоть рукою, я якось мимохіть скинув його на підлогу. Довелося попошукати, поки я його знайшові Потім я виконав ще одну цікаву спробу. Почувши позад себе нявчання, я обернувся й побачив на ринві за вікном дуже брудного білого худючого кота. Мені стрілила думка: “Все готове для тебе”, — сказав я. Підійшовши до вікна, я відчинив його і привітно покликав кота. Муркаючи, він ввійшов до кімнати. Бідолашний, він був голодний — і я налив йому молока. Уся моя їжа стояла в буфеті, у кутку кімнати. Після того кіт почав усе обнюхувати, очевидно, збираючись влаштуватись як удома. Невидима ганчірка трохи стурбувала його… Подивилися б ви, як він пирхнув на неї! Я дуже зручно влаштував кота на подушці на своєму розкладному ліжку і дав йому масла, щоб він дозволив себе помити.
— І ви зробили спробу з ним?
— Зробив. Але напоїти кота всіма тими трунками — не легка то була річ, Кемпе. І спроба не зовсіаї вийшла вдала.
— Не зовсім?
— Принаймні у двох пунктах. Кіт же має кігті й пігмент, як він називається… На задній стінці ока кота. Знаєте?
— Tapetum.
— Саме tapetum. Так от цей пігмент не зникав. Напоївши кота рідиною, що знебарвлює кров, та виконавши над ним ще деякі маніпуляції, я дав йому опію й поклав разом з подушкою, де він спав, на мій апарат. І коли все його тіло зблякло й, нарешті, зовсім зникло, ці дві маленькі цяточки в очАх таки залишилися.
— Дивно.
— Цього я пояснити не можу. Кіт, звичайно, був забинтований та перев’язаний, і я не боявся, що він утече. Але, прокинувшись, коли його тіло ще трохи було видимим, він рознявчався жалісно, і тут хтось постукав до мене в двері. То була стара жінка, яка жила внизу; вона підозрювала, що я роблю вівісекцію. Вона вічно бувала п’яна і тільки цього кота й мала на білому світі. Я схопив хлороформ, дав понюхати його тварині й одчинив двері. “Я, здається, чула нявчання кота. Чи це не мій?” — спитала вона. Я дуже чемно відповів, що ніякого кота тут нема. Стару це не зовсім переконало, і вона все намагалась зазирнути в кімнату. Безперечно, вигляд кімнати здивував її: голі стіни, вікна без завіс, розкладне ліжко, стугонить газовий двигун, мерехтять якісь світлі цятки, а в повітрі — легкий запах хлороформу. Нарешті вона заспокоїлась і пішла.
— Скільки часу відібрала у вас ця операція? — спитав Кемп.
— Кіт?.. Години три-чотири. Останніми зникли кістки, сухожилки, жир і кінчики забарвлених волосинок. Не зникала, як я казав, тільки та стійка речовина на райдужній оболонці.
Стояла вже пізня ніч, коли все було скінчено, і видимого від кота залишились тільки його кігті та тьмяні очі. Я зупинив двигун, помацав і погладив усе ще непритомного кота, розв’язав його і, вкрай стомлений, залишивши його спати на невидимій подушці, ліг і сам. Але заснути не міг. Я лежав і якось невиразно зважував та переважував свій експеримент або ж марив, мов у пропасниці. Все навкруги, навіть сама земля, повивалось туманом і зникало, як то буває під час кошмару. Десь так коло Другої години кіт почав нявчати. Я намагався його заспокоїти, розмовляючи з ним, а потім вирішив викинути з кімнати. Пригадую, що, коли засвітив свічку, його круглі блискучі очі страшенно вразили мене. Я дав би йому молока, але молока не було. Кіт не втихомирювався, а сів під дверима й давай нявчати. Я пробував впіймати його, щоб викинути за вікно, але він не давався до рук і все нявчав то в одному, то в другому кутку кімнати. Нарешті я відчинив вікно і зняв шум. Мабуть, він стрибнув через вікно, бо я ніколи вже не бачив і не чув його.
Потім — бог знає чому — я знову почав думати про похорон мого батька, про непривітний вітряний пагорб, і так тривало, аж доки зазоріло. Переконавшись, що таки не зможу заснути, я замкнув за собою двері і пішов блукати по тихих ранішніх вулицях.
— І ви гадаєте, що цей невидимий кіт і досі десь живе? — спитав Кемп.
— Якщо його не вбили, — відповів Гріффін. — А чому б і ні?
— Чому б і ні?.. — повторив Кемп. — Але я не хотів переривати вас.
— Дуже можливо, що його вбили, — сказав Невидимець. — Чотири дні по тому він, я знаю, був на Грейт-Тічфілд-стріт, бо я бачив там натовп, який намагався дошукатися, звідки чути нявкіт.
Майже хвилину він мовчав, а тоді мовив далі:
— Я дуже ясно пам’ятаю той ранок перед зміною в моєму житті. Я, напевне, пройшов усю Грейт-Портленд-стріт. Пригадую, я бачив казарми на Олбені-стріт і кавалеристів, що виїжджали звідти. Нарешті, опинившись на вершині Примроз-Гілу, я сів на осонні, почуваючи себе дуже погано. Був сонячний січневий день — один з таких сонячних морозних днів, що цієї зими випали перед першим снігом. Я напружував свій стомлений мозок, силкуючись розібратися, що ж мені робити далі.
Дивувало, що тепер, коли я був так близько мети, вона для мене втратила інтерес. Я, правда, був знеможений, майже чотири роки безперервної праці виснажили всі мої почуття. Я збайдужів і марно намагався збудити в собі запал, що поймав мене під час перших моїх дослідів, ту пристрасть до відкриттів, яка дала мені сили завдати такого удару моєму старому батькові. Ніщо, здавалося, не цікавило мене. Але я знав, що це — переходовий стан, спричинений перевтомою та безсонням, і що ліки або відпочинок, можливо, повернуть мені енергію.
Цілком ясно я зрозумів тільки те, що. справу треба довести до кінця — я все ще був у руках настирливої ідеї. І то чим швидше, бо грошей у мене вже майже не було. Я оглянувся, подивився на дітей, що грались навколо, та на няньок, що доглядали їх, і спробував думати про ті фантастичні переваги, які мала б невидима людина. Потім я доплентався додому, трохи поїв, ковтнув велику дозу стрихніну і так і заснув одягнений на застеленому ліжку… Стрихнін, Кемпе, дуже міцний збудний засіб, який зганяє з людини кволість.
— Це — диявольський засіб, — сказав Кемп. — Він повертає людину до дикунства.
— Прокинувся я куди бадьорішим і трохи роздратованим. Ви знаєте це?
— Та знаю…
— Аж тут хтось стукає до мене в двері. То був домовласник, старий польський єврей у довгому старому сюртуці і стертих пантофлях. Він став допитуватись та загрожувати. Я, мовляв, мучив уночі кота; він був певний цього — язик старої попрацював-таки. Він настирливо хотів знати все. Закони цієї країни — дуже, мовляв, суворі щодо вівісекції, і його можуть притягти до відповідальності. Я зеперечував, що в мене був кіт. Далі, стугін газового двигуна, казав він, чути на цілий будинок. Це, безперечно, була правда. Він крутився по кімнаті, намагаючись зазирнути всюди крізь свої срібні окуляри, і раптом мене охопив страх, що він може рознюхати мій секрет. Я намагався стати між ним і своїм концентрувальним апаратом, але це тільки ще більше збуджувало його цікавість. Що я роблю? Чому я завжди сам, чому я криюся? Чи законні мої досліди? Чи вони безпечні? Я ж платив тільки звичайне комірне. Його будинок завжди мав добру репутацію… І раптом терпець мені увірвався. Я сказав йому забиратися геть. Він почав протестувати; белькотів щось про своє право домовласника. Ще мить — і я схопив його за барки, щось тріснуло, і він стрімголов вилетів у коридор. Я замкнув двері і сів, увесь пойнятий дрожем.