Біганина трохи зігріла мене, і тепер мені було вже; не так прикро заглиблюватись у лабіринт малолюдних вулиць. Спина моя задубла, під вухом боліло від візникового удару, в’язи були подряпані його нігтями. Ноги нили від утоми, а одну було порізано, отож я ще й накульгував. Мені назустріч ішов якийсь сліпець, але я вчасно вгледів його і, налягаючи на ногу, відскочив убік, побоюючись його тонкої чутливості. Раз чи два я випадково стикався з перехожими, і люди зупинялися, здивовано чуючи лайку, що не знати звідки долинала до їхнього слуху. Тоді на обличчі я відчув щось м’яке, — площу почав устеляти сніг. Я вже застудився і хоч-не-хоч мусив іноді чхати. А кожен собака, що своїм гострим носом нюшив повітря, викликав у мене невимовний жах.
Потім почали вигукуючи бігти дорослі і хлопчаки. Десь сталася пожежа. Бігли вони в напрямі будинку, де я жив, і, оглянувшись уздовж вулиці, я побачив над дахами, над телефонним дротом стовп чорного диму. Горіла, я був певен, моя оселя — мій одяг, мої апарати, все моє майно, крім чекової книжки та трьох томів записок, які чекали мене на Грейт-Портленд-стріт. Усе горіло! Я спалив свої кораблі, достоту так!.. Там усе палало…
Невидимець замовк і замислився. Кемп нервово позирав у вікно.
— Ну, а далі? — спитав він.
Розділ ХХІІ
В УНІВЕРСАЛЬНІЙ КРАМНИЦІ
— Отож у січні, коли починалась завірюха, — а вкритий снігом, я був би й викритий, — почав і я своє нове роковане життя. — Я був утомлений, замерзлий, з болем у всьому тілі, невимовно нещасний і тоді ще наполовину тільки певний своєї невидимості. У мене не було пристановища, не було ніяких засобів до існування, не було ні душі в цілому світі, на яку б я міг звіритись.
Поділитися своїм секретом — означало б утратити все, стати просто цікавою дивиною, та й годі. А втім, я майже вирішив уже підійти до кого-небудь і здатись на людське милосердя, хоч і добре знав, який жах, яку нелюдську жорстокість викличе моє звернення. Проте зараз, на вулиці, мені було не до планів. Єдиним моїм бажанням було сховатись куди-небудь од снігу, укритися й зігрітись; тільки тоді можна було б думати про якісь плани. Але навіть для мене, невидимої людини, ряди лондонських будинків були зачинені на клямки, замкнені на засуви і неприступні.
Єдине, що я ясно відчував тоді, це — холод і безпритульність у зимову ніч серед снігової хурделиці.
І раптом у голові мені промайнула чудова думка. Я повернув на одну з вулиць між Гауер-стріт та Тотенгем-Корт-род і опинився біля “Омніуму”, величезної крамниці, де можна, ви знаєте, купити все — м’ясо, бакалію, білизну, меблі, одяг, навіть олійні картини. Це — скорше ціла система крамниць, а не одна крамниця. Я сподівався, що двері будуть відчинені, але помилився. На щастя, коли я стояв у просторому під’їзді, до нього під’їхав екіпаж, і швейцар у формі, — знаєте, з написом “Омніум” на кашкеті, — широко розчинив двері. Я хутенько проскочив усередину і, проминувши перший відділ, де продають стрічки, шкарпетки, рукавички тощо, опинився в іншому, більшому, приділеному під кошики та плетені меблі.
Проте я не почував себе в безпеці, бо там безперестанку снували люди, і почав блукати по магазину, доки зрештою натрапив на горішньому поверсі на відділ, де стояла сила ліжок. Я забрався туди і знайшов собі притулок серед величезної купи згорнутих матраців. В помешканні було тепло, горіло вже світло, і я вирішив ховатися тут, аж доки закриють крамницю, а тим часом не спускав з ока продавців і покупців, що були в цьому відділі. Тоді, я гадав, я зможу знайти собі харч та одяг, огляну крамницю з її запасами, може, посплю на якомусь ліжку. Цей план видався мені здійснимим. Я мав на думці, діставши одежу, надати собі вигляду хоч і дуже закутаної, але не надто ще підозрілої людини, роздобутися на гроші, одержати на пошті свої книжки та пакунки, найти десь квартиру і тоді вже більш докладно зважити, як найповніше використати ті переваги, що їх — як я уявляв собі — дає мені над іншими людьми моя невидимість.
Час закривати крамницю настав досить швидко. Минуло не більше години відтоді, як я влаштувався серед матраців, коли почали вже спускати штори і останніх відвідувачів спроваджували до виходу. Потім цілий гурт жвавих молодих людей з надзвичайною швидкістю заходився прибирати порозкидуваний по прилавках крам. Як тільки народу поменшало, я покинув своє лігво і обережно пройшов ближче до центральних відділів крамниці. Мене просто здивувало, як моторно ці хлопці й дівчата прибрали крам, що показували покупцям удень. Усі ті ящики з товаром, порозвішувані матерії, гірлянди мережива, коробки з солодощами в бакалійному відділі, виставки того чи того — прибиралося, згорталося, складалось у відповідні приміщення, а що не могло бути прибране, те вкривали, немов чохлами, якоюсь грубою матерією, подібною до мішковини. Нарешті, всі стільці поставили догори ніжками на прилавки й звільнили підлогу. Закінчивши свою роботу, кожне з цих молодих чоловіків та жінок поспішило до виходу з таким радісним виглядом, якого доти я майже ніколи не помічав у продавців. Тоді з’явилися хлопці з відрами та щітками й почали притрушувати підлогу тирсою. Я мусив ухилятися від них, але тирса все ж таки потрапила мені на ноги. Блукаючи по темних спорожнілих відділах, я ще деякий час чув, як вони працюють своїми щітками. Кінець кінцем, за добру годину по закритті крамниці, грюкнули, зачиняючись, зовнішні двері. У помешканні запанувала тиша, і тільки я один никав по лабіринту відділів крамниці, коридорів, кімнат моделей. Тихо було так, що, підійшовши до дверей на Тотенгем-Корт-род, я навіть чув кроки перехожих.
Насамперед подався я туди, де продавали шкарпетки та рукавички. Було темно, і я дуже довго нишпорив, поки не знайшов сірники в шухляді маленької конторки. Потім ще треба було дістати свічку. Довелося постягати чохли й покриття та поритися у силі ящиків і коробок, перше ніж я знайшов те, що шукав; на тому ящику була наліпка: “Шерстяні панталони і фуфайки”. Потім я взяв шкарпетки і грубий шарф, зійшов униз у відділ готового одягу і взяв там ще штани, куртку, пальто і капелюх на взірець священницького, із спущеними вниз крисами. Я трохи відчув себе знову людиною і тепер подумав про їжу.
Нагорі був буфет, і там я знайшов холодні страви. У горнятку залишилась іще кава. Я запалив газ, розігрів її і взагалі влаштувався непогано. Далі, шукаючи собі ковдру (зрештою, довелося задовольнитися купою пуховиків), я в бакалійному відділі натрапив на запаси шоколаду та цукатів — більше, звичайно, ніж було мені треба, — і на біле бургундське. Поруч був відділ іграшок, і мені нараз спала чудова ідея. Я знайшов кілька штучних носів — з картону, знаєте? — і подумав про темні окуляри. Але в “Омніумі” не було відділу оптики. Ніс, звичайно, завдав мені клопоту. Я навіть гадав пофарбувати його. Але ця знахідка навіяла мені думку про перуки, маски тощо. Кінець кінцем я заснув у купі пуховиків, і було мені дуже тепло і затишно.
Відколи у моєму житті зайшла зміна, я вперше засинав з такими приємними думками, як тоді. Ніякі тривожні думки, ніякі клопоти не облягали мені голови. Я сподівався, що ранком спроможуся в цьому одязі непомітно вислизнути з крамниці, закутавши обличчя білим шарфом: далі куплю на вкрадені гроші окуляри і таким чином завершу своє перевдягнення, Я поринув у безладні сни, де мені ввижались усі фантастичні події кількох останніх днів. Мені снився бридкий єврейчик-домовласник, що галасував у себе на квартирі; снились два його вражені сини і зморшкувате обличчя старої, що приходила питатись про свого кота. Я знову зазнав того дивного почуття, коли бачив, як ставав невидимим шматок матерії, а потім переді мною постали вітряний горб, де було поховано мого батька, і старий застуджений священик, який бурмотів над його могилою: “Порох еси й на порох обернешся”.