Я почав ретельно оглядати приміщення і прийшов до висновку, що горбань жив у будинку сам. Цікавий він був тип!.. Усе, що могло мені придатись, я позносив у кімнату, де був у нього склад одягу, і тоді вже заходився розважливо вибирати. Я знайшов валізу, яка могла стати мені в пригоді, трохи пудри, рум’ян та липучого плаетиру.
Спершу я хотів був напудрити та нарум’янити обличчя і все, що залишалось на видноті. Але це малр свою незручність. Щоб змити грим і стати невидимим знову, потрібні були скипидар та інше знадіб’я і досить багато часу. Зрештою, я вибрав найкращої форми ніс, — трохи смішний, але не більший, ніж носи в багатьох із нас, — темні окуляри, сивуваті бакенбарди й перуку. Білизни я не знайшов ніде, але її можна було купити потім; тим часом я одягнув перкалеве доміно і білий кашеміровий шарф. Не знайшов я і шкарпеток, задовольнившись черевиками горбаня, хоч трохи й завеликими, як на мене. В касі крамниці лежали три соверени й шилінгів на тридцять срібла, а розламавши замкнуту шафу у внутрішній кімнаті, я натрапив на вісім фунтів золотою монетою. Тепер я був екіпірований і міг вирушати в світ.
Але тут мене знову пойняв сумнів: чи й справді пристойна моя зовнішність? Я пильно оглянув себе в маленькому дзеркалі, намагаючись виявити який недогляд, але все нібито було гаразд. Вигляд я мав кумедний, щоправда, — наче жебрак з якої п?еси, але що ж, є люди і з такою зовнішністю. Прихопивши з собою те дзеркальце, я з більшою вже певністю зійшов униз, спустив у крамниці штори і ще раз оглянув себе у трюмо.
Кілька хвилин я набирався духу, а тоді відчинив двері й вийшов на вулицю, залишивши горбаня самотужки викараскуватись із простирадла. Я звернув в один бік, другий, третій і незабаром був уже далеко від крамниці. Ніхто, здавалось, не придивлявся до мене. Останні труднощі наче було подолано. Невидимець замовк.
— А що горбань — вам було й байдуже? — спитав Кемп.
— Та! Не знаю, що з ним сталося. Мабуть, спромігся якось вибратися. Вузли, правда, були міцні.
Він знову замовк, встав і підійшов до вікна.
— А що було, коли ви вийшли на Стренд?
— О, нове розчарування! Я гадав, що всі неприємності вже минулись. Власне, я гадав, що можу вільно робити все, що схочу, аби тільки не викривати своєї таємниці. Так я думав. Наслідки моїх вчинків мене не обходили: що б я не зробив, мені досить було скинути одяг — і я вже зник. Ніхто не міг затримати мене. Гроші можна брати де завгодно. Я вирішив влаштувати собі бенкет, а тоді зняти кімнату в доброму готелі і придбати нове майно. Я до смішного вірив у своє щастя, — тепер просто ніяково згадувати, який я був осел. Я зайшов у ресторан і замовляв уже полуденок, коли мені спало на думку, що я ж не можу їсти, не відкривши обличчя! Замовивши-таки полуденок, я сказав лакеєві, що зараз повернуся, і в розпачі вийшов з ресторану. Не знаю, чи доводилось вам коли-небудь так пошити себе в дурні?!
— Аж настільки — ні, — відповів Кемп. — Але уявити це я можу.
— Я був ладен розтрощити тих ідіотів! Нарешті, знесилений голодом, я зайпґов до іншого ресторану і замовив окрему кімнату, пославшись на те, що в мене, мовляв, спотворене обличчя. Вони подивились на мене з цікавістю, але, звичайно, їм до цього не було діла, і я таки зміг поїсти. Полуденок був не дуже добрий, але мене він задовольнив. Підвечерявши, я запалив сигару і почав думати, що робити далі. А надворі — саме завірюха.
Що більше я думав, Кемпе, то ясніше розумів, яке дике безглуздя невидима людина у вогкому й холодному кліматі, у людному, цивілізованому місті. Перед здійсненням своєї божевільної спроби я мріяв про тисячі переваг, і ніщо з того не справджувалось. Я думав про все, чого тільки може побажати собі людина. Невидимість, правда, давала змогу здобути все, але перешкоджала ним скористатися. Честолюбство? Але який сенс бути першою людиною в місті, коли не можеш і на очі нікому показатися? Який чорт з жіночої любові, коли жінка неодмінно стане Далілою?[4] Мене не приваблюють ні політика, ні сумнівна слава, ні філантропія, ні спорт. Що залишилось мені робити? І заради чого я обернувся на цю сповиту таємницю, на цю закутану й забинтовану пародію на людину?!
Він спинився; погляд його наче блукав поза вікном.
— А як ви опинилися в Айпінзі? — спитав Кемп, боячись, щоб розповідь не обірвалася.
— Я поїхав туди працювати. У мене була надія, невиразна думка… є вона в мене й тепер, але тепер уже цілком ясна: знайти дорогу назад… повернутися до попереднього вигляду… Коли я схочу, коли я зроблю все, що хотів зробити, бувши невидимим. Ось про це, головним чином, я й хотів би розповісти вам.
— Ви поїхали зразу до Айпінга?
— Так. Мені тільки треба було одержати три томи своїх записок, чекову книжку, купити білизну й таке інше і замовити деякі хімікалії, щоб мати змогу здійснити свою ідею… розрахунки я покажу вам, як тільки дістану ці книжки. Тоді я поїхав. Я ще й досі згадую ту завірюху і ту кляту мороку з цим носом — треба ж було вберегти його, щоб не змок!
— А під кінець, — перебив його Кемп, — позавчора, коли вас викрили, то, судячи з газет, ви трохи…
— Авжеж, трохи. Може, вбив того йолопа констебля?
— Ні, він, кажуть, одужує.
— Його щастя, виходить. Мені терпець увірвався. Дурні! Чому не давали вони мені спокою? Ну, а той бевзь-крамар?
— Помирати щось ніхто не збирається, — відповів Кемп.
— Про мого бродягу я цього не скажу, — злостиво посміхаючись, зауважив Невидимець. — Люди з такою вдачею, як ваша, Кемпе, і не уявляють собі, що таке гнів!.. Працювати цілі роки, складати плани, обдумувати все, і раптом наражаєшся на якогось вайлуватого, тупого ідіота. Всі гатунки дурнів, які тільки є на світі, стають мені на заваді! Якщо так буде й далі, я оскажецію й почну нищити їх. На кожному кроці! Вони й так уже зробили моє становище в тисячу разів складнішим.
Розділ ХХІV
ПЛАН, ЩО ЗАЗНАВ КРАХУ
— Ну, а що ж маємо ми робити зараз? — спитав Кемп, скоса поглядаючи у вікно.
Він присунувся ближче до свого гостя, щоб не дати йому змоги побачити трьох чоловіків, які неймовірно повільно — так здавалось Кемпові — підіймалися на горб.
— Що збирались ви робити в Порт-Бердоку? Ви мали щось на меті?
— Я хотів утекти з цієї країни, але, побачивши вас, передумав. Тепер, коли стоїть спека і мені легше залишатись невидимим, я думав податись куди-небудь на південь. Особливо зараз, коли мою таємницю викрито і всі шукатимуть закутану людину в масці. Звідси ж ідуть пароплави у Францію. Я мав на думці вибратися за кордон, хоч би які труднощі чекали на мене. А там я міг би залізницею перекинутись до Іспанії чи й до Алжіру. То було б уже неважко. Там завжди можна бути невидимим і, виходить, жити… і робити свою справу. Того бродягу я використовував би як скриню з грошима, як носія мого багажу, доки не знайшов би способу пересилати те й те поштою.
— Ясно…
— А тут цій брудній тварюці заманулось пограбувати мене! Він сховав мої книжки, Кемпе! Сховав книжки! О, якби я впіймав його!..
— Краще було б спершу забрати від нього книги.
— Але де ж він? Ви знаєте?
— Він у поліції, в місті. І, на його власне прохання, замкнений на ключ у найнадійнішій камері.
— Мерзотник! — вигукнув Невидимець.
— Але це затримує трохи виконання ваших планів.
— Ми повинні дістати книжки. Книжки ці для мене — питання життя або смерті.
— Звичайно, — погодився Кемп; він тривожно дослухався, чи не чути кроків надворі. — Звичайно, ми повинні дістати книжки. І це буде не важко, якщо він не знатиме, наскільки вони важливі для вас.
— Авжеж, — сказав Невидимець і замислився.
Кемп марно шукав, чим би ще підтримати розмову, коли Невидимець озвався знову.
4
Даліла,