— Те, що я попав до вас, Кемпе, змінило всі мої плани, — сказав він. — Ви ж можете зрозуміти мене. Незважаючи на те, що трапилось; незважаючи на розголос, на втрату моїх книжок, на все, що я зазнав, у нас залишаються ще великі можливості, неймовірні можливості… Ви нікому не сказали, що я тут? — несподівано спитав він.
Кемп на мить завагався.
— Я ж дав слово, — відповів він.
— Нікому? — напосідав Гріффін.
— Ані душі.
— Ага! Тоді… — Невидимець підвівся і, руки в боки, став походжати по кабінету. — Я зробив помилку, Кемпе, величезну помилку, взявшись за таку справу сам. Я марную сили, час, такі нагоди! Сам! Просто дивно, як мало може зробити людина, коли вона сама. Трохи там украсти, когось там поранити… і край… Я потребую, Кемпе, притулку, потребую помічника. Я мушу влаштуватися так, щоб спокійно їсти, пити, спати і не викликати ні в кого підозри. Я мушу мати спільника. Із спільником, мавши їжу та відпочинок, — тисячі можливостей відкриваються. Досі я йшов навмання. Ось гляньмо, що дає невидимість і які труднощі вона породжує. Підслухувати і таке інше — це пусте, тебе ж чують. Красти вона допомагає, але мало. Впіймавши мене, мене легко ув’язнити. А зате впіймати вже важко. Невидимість корисна, власне, тільки в двох випадках: коли тікаєш і коли скрадаєшся ближче. Особливо, отож, коли вбиваєш. Хоч як добре озброєна людина, я можу обійти круг неї, вибрати найвразливіше місце; вдарити, як схочу; сховатись, як схочу; утекти, як схочу.
Кемп погладив рукою вуса. Чи це йому вчувається, що хтось іде внизу?
— Ми повинні вбивати, Кемпе.
— Ми повинні вбивати… — повторив Кемп. — Я слухаю ваші плани, Гріффіне, але не згоден з вами, запам’ятайте це собі. Навіщо вбивати?
— Вбивати не з примхи, а розумно це робити. Справа ось у чому. Вони — так само, як і ми, — знають, що існує невидима людина, і ця невидима людина, Кемпе, мусить тепер установити царство терору. Так, так! Безперечно, вас це вражає, але саме це я й маю на увазі! Царство терору! Невидима людина мусить заволодіти якимось містом — вашим Бердоком, приміром, — тероризувати його і скорити. Вона видаватиме накази. На це є тисячі способів, — скажімо, сунути клапоть паперу під двері. І всі, хто не коритиметься, мусять бути вбиті; мусять бути вбиті й ті, хто оборонятиме їх.
— Гм! — буркнув Кемп, дослухаючись не до слів Гріффінових, а до стуку відчинюваних дверей. — Здається мені, Гріффіне, вашому спільникові тоді не позаздриш, — мовив він, вдаючи, ніби уважно слухає співрозмовника.
— Ніхто не знатиме, що він — мій спільник, — запально заперечив Гріффін. — Тс! Що там унизу? — спитав він.
— Нічого, — заспокоїв його Кемп і раптом почав говорити голосно і швидко. — Я не згоден з цим, Гріффіне, — сказав він. — Не згоден, зрозумійте мене! Навіщо мріяти про боротьбу з людством? Як можете ви сподіватися здобути щастя? Не будьте якимось самітним вовком, Гріффіне. Опублікуйте наслідки ваших досліджень… довірте їх людству або принаймні вашій батьківщині. Подумайте, що зможете ви зробити, мавши мільйон помічників.
Невидимець перебив його, простягуючи вперед руку.
— Хтось підіймається по сходах, — сказав він.
— Не може бути, — відповів Кемп.
— Дайте-но я гляну, — сказав Невидимець і з простягненою вперед рукою пішов до дверей.
Далі події відбувались дуже швидко. Кемп якусь мить вагався, а потім кинувся навперейми Невидимпеві. Той, здригнувшись, зупинився.
— Зрадник! — вигукнув Голос, і халат його розстебнувся.
Невидимець сів і почав роздягатися. Кемп поквапливо ступив кілька кроків до дверей, і Невидимець зараз же з криком зірвався на ноги, яких уже не було видно. Кемп навстіж одчинив двері. На сходах чулися кваплива хода і голоси.
Швидким рухом Кемп одіпхнув назад Невидимця, вистрибнув за двері й грюкнув ними. Ключа заздалегідь було встромлено ззовні. Ще секунда — і Гріффін був би замкнений у кабінеті, якби не одна дрібниця. Ключ у замкову шпарину вранці встромили похапцем, і коли Кемп грюкнув дверима, він упав на килим…
Кемп сполотнів. Він силкувався обіруч втримати дверну ручку. Через кілька секунд, проте, двері дюймів на шість прочинились, але йому пощастило зачинити їх знову. Вдруге двері шарпливо відчинились на фут, і в отвір почав протискуватися халат. Невидимі пальці схопили Кемпа за горло, і, захищаючись, він мусив пустити ручку. Його відтиснули назад, підставили йому ногу й кинули край площадки; халат накрив його згори.
Полковник Едай, начальник бердокської поліції, якому писав Кемп, піднявся вже до середини сходів. Він з жахом дивився, як раптом на площадці з’явився Кемп, переслідуваний порожнім халатом, що висів у повітрі. Він бачив, як Кемп упав і намагався підвестись. Він бачив, як Кемп устав, кинувся вперед, поточився й знову важко впав.
Раптом щось сильно штовхнуло його. Штовхнуло ніщо! Наче якийсь величезний тягар навалився на нього, чиїсь пальці схопили за горло, чиєсь коліно притисло живіт, і він сторчма покотився сходами. Потім невидима нога наступила йому на в’язи, шльопаючи, промчали внизу босі ноги; він чув, як у передпокої скрикнули й побігли обидва полісмени і як грюкнули парадні двері.
Полковник сів, здивовано озираючись. Сходами, похитуючись, спускався Кемп, скуйовджений, весь у поросі. Одна щока його була біла від удару, з губи текла кров, в руках він тримав червоний халат та інші речі туалету.
— Боже мій! — скрикнув він. — Усе пропало! Він утік!
Розділ ХХV
ПОЛЮВАННЯ НА НЕВИДИМЦЯ
Перший час Кемпова мова була така белькотлива, що Едай не зрозумів з його оповідання нічого. Вони стояли на площадці, в руках у Кемпа все ще був Гріффінів костюм, і говорив він, дуже хапаючись. Нарешті Едай почав добирати дещо.
— Він — божевільний, нелюд, — казав Кемп. — Це — сутий егоїст. Він думає тільки про свої власні вигоди та про свою безпеку. Сьогодні я наслухався такого злостивого себелюбства… Він калічив людей. І він убиватиме їх, якщо ми не станемо йому на перешкоді. Він викличе справжню паніку. Ніщо не може стримати його. А тепер він на волі, і він розлючений.
— Його конче треба впіймати, — сказав Едай. — Це — ясно.
— Але як? — скрикнув Кемп, і раптом у мозкові його зародилась сила планів. — Ви повинні почати зараз же. Мусите поставити на ноги всіх, мусите не випустити його з цієї місцевості. Будучи на волі, він пройде скрізь і скрізь вбиватиме і калічитиме людей. Він мріє про царство терору! Царство терору, розумієте? Мусите встановити нагляд за поїздами, шляхами, пароплавами. Вам повинен допомагати гарнізон. Телеграфуйте, щоб вам прислали підмогу. Єдине, що може затримати його тут, це — надія знайти книжки з власними записками, які для нього дуже важливі. Я розпошм вам про це згодом. У вас у поліції сидить такий собі Марвел…
— Знаю, — перебив Едай, — знаю. Про книги — теж. Але той бродяга…
— Каже, ніби в нього їх нема. А Невидимець певен, що вони в бродяги. І треба не давати Невидимцеві ні їсти, ні спати. День і ніч уся округа має пильнувати його: їжу треба замикати й охороняти — всю їжу, — щоб йому доводилось викрадати її. Будинки скрізь повинні бути замкнуті. О, якби небо послало нам дощі та холодні ночі! Вся округа має ловити його і таки впіймати! Кажу вам, Едаю, він — це небезпека, це нещастя. Страх і подумати, що ноже накоїтись, доки його не впіймають і не знешкодять.
— Що ж нам більше робити? — сказав Едай. — Я зараз же піду й почну все організовувати. А чому не піти б і вам? А й справді, ходім. Ми влаштуємо військову нараду, запросимо Гопса, залізничне начальство. Їй-бо, зволікати тут годі! Ходімо, дорогою ви розповісте мені все. А що нам ще зробити? Та киньте ви цей халат!
За мить вони — Едай попереду, — спускалися вже сходами. Парадні двері були відчинені, біля них етояло двоє полісменів, усе ще втупивши очі в порожняву.