Після вбивства містера Вікстіда Невидимець неначебто втік у напрямі пагорбів. Розповідали, що надвечір кілька чоловік у полі біля Ферн-Ботом чули чийсь голос, який то завивав, то сміявся, то плакав, то стогнав, а подеколи скрикував. Моторошно, мабуть, було це чути. Голос прокотився над полем конюшини і завмер удалині.
На цей час Невидимець мусив був переконатися, як швидко скористався Кемп його відвертістю. Будинки він знаходив під замком, а скрадаючись до залізничних: станцій та заїздів, мусив начитатися розвішаних там звернень і зрозуміти, яких заходів вжито проти нього. Смерком на полях з’явилися групи по три-чотири чоловіки з собаками. Ці ловці людини мали спеціальні вказівки, як допомагати один одному, якщо зустрінуться з Невидимцем. Але він уникав їх усіх. Ми можемо почасти зрозуміти його розпач, надто коли візьмемо до уваги, що це ж він сам дав своїм ворогам зброю до рук. Того дня принаймні він занепав духом. Його цькували цілу добу майже, якщо не рахувати зустрічі з Вікстідом. Уночі він, очевидно, десь поїв та поспав, бо на ранок знову був самим собою — діяльний, дужий, лютий і злостивий, готовий до останнього свого великого змагання із світом.
Розділ ХХVІІ
ОБЛОГА КЕМПОВОГО БУДИНКУ
Кемп читав чудне послання, написане олівцем на засмальцьованому клапті паперу:
“Ви виявили напрочуд багато енергії та кмітливості, хоч я й не розумію, що це вам може дати. Ви проти мене. Цілий день ви ганяли за мною, силкувались не дати мені спокою й уночі. Але я дістав їжу всупереч вам, спав усупереч вам; і гра тільки починається. Гра тільки починається! Мені не залишається нічого іншого, як удатись до Терору. Цей лист проголошує перший день Терору. Порт-Бердок перебуває відтепер уже не під владою королеви, — перекажіть це вашому полковникові поліції та іншим, — а під моєю владою, під владою терору. Сьогодні перший день першого року нової доби — Доби Невидимця. Я — Невидимець Перший. Спочатку влада моя буде милостива. Першого дня відбудеться лише одна страта задля прикладу: буде скарано людину на прізвище Кемп. Сьогодні його спіткає смерть. Хай він замикається, хай ховається, хай оточить себе сторожею, вдягне, коли хоче, панцир, Смерть, невидима Смерть, наближається до нього. Хай уживає застережних засобів — це якраз справить враження на мій народ. Смерть вирушить до нього сьогодні під полудень, з поштової скриньки. Листа буде кинуто в скриньку перед самим приходом поштаря — і гайда! Гра починається. Смерть вирушає. Не допомагай йому, мій народе, інакше смерть спіткає й тебе. Сьогодні Кемп мусить умерти”.
Кемп двічі перечитав листа.
— Це не містифікація, — сказав він. — Тон його. І він так і думає зробити.
Кемп перегорнув складений удвоє аркуш і на адресі побачив гінтондінський поштовий штемпель і прозаїчну приписку: “Доплатити два пенси”.
Кемп повільно встав, не закінчивши полуднувати, — листа принесли з одногодинною поштою, — і пішов до свого кабінету. Подзвонивши своїй економці, він наказав їй зараз же обійти весь будинок, оглянути всі клямки на вікнах і позачиняти всі віконниці. У кабінеті віконниці зачинив він сам. Із замкненої шухляди у спальні він витяг маленький револьвер, уважно оглянув його й поклав у кишеню куртки. Тоді написав кілька коротеньких записок, в тому числі й полковникові Едаєві, і звелів служниці віднести їх адресатам, докладно напутивши її, як виходити з будинку.
— Небезпеки нема ніякої, — заспокоїв він її, а в думці додав: “Для вас”.
Кілька хвилин він сидів у задумі, а потім повернувся до холодного полуденка.
Їв він якось неуважно, раз у раз замислюючись.
— Ми таки впіймаємо його! — сказав він нарешті, стукнувши кулаком по столу. — І принадою буду я. Загонимо його на слизьке.
Він піднявся на мезонін, старанно замикаючи за собою всі двері.
— Це — гра; гра чудернацька, — мовив Кемп, — але шанси на моєму боці, містере Гріффін, хоч ви й невидимі та зухвалі. Гріффін проти цілого світу… сам із своєю помстою.
Кемп стояв біля вікна й дивився на схил пагорба під яскравим сонцем.
— Йому ж треба щодня їсти. Не заздрю йому. Та чи й справді він спав минулої ночі? Хіба що десь просто неба, щоб на нього ніхто не наразився… Хотів би я, щоб ця наша спека змінилась на холоднечу й сльоту… А може, він і цю мить стежить за мною?..
Кемп підійшов зовсім близько до вікна. Щось із різким стукотом ударилось у стіну над вікном, і Кемп перелякано відсахнувся.
— Який я став нервовий! — сказав Кемп, але до вікна підійшов знову тільки через добрих п’ять хвилин. — Певно, горобець, — додав він.
На парадному вході подзвонили, і Кемп поспішив униз.
Він одсунув засуви, повернув ключа, оглянув ланцюжок, наклав його і обережно, не показуючись сам, відхилив двері. Озвався знайомий голос. То був Едай.
— На вашу покоївку напали, Кемпе, — сказав він через двері.
— Що?! — вигукнув Кемп.
— Забрали в неї вашу записку. Він десь тут поблизу. Дайте ж мені ввійти.
Кемп одкинув ланцюжоку і Едай протиснувся крізь вузький отвір. Тепер він стояв у передпокої і з величезною полегкістю дивився, як Кемп знову замикає двері на всі замки й засуви.
— Вашу записку видерли у неї з руки. Налякали її. Тепер вона в поліції. Лежить в істериці. Він десь близько тут. А що сталося? Кемп вилаявся.
— Який я був дурень! — сказав він. — Міг би догадатись. До Гінтондіна нема ж і години ходу. Вже.
— Що вже? — спитав Едай.
— А ось дивіться.
Кемп повів його до кабінету й передав лист од Невидимця. Едай прочитав і тихо свиснув.
— А ви? — спитав він.
— Такий дурень, гадав влаштувати йому пастку! — відповів Кемп. — І виклав усе це в записці. А вона пішла просто йому в руки.
Едай і собі круто вилаявся.
— Він утече, — сказав Едай.
— Тільки не він, — заперечив Кемп.
Нагорі забряжчала розбита шибка, Едай помітив срібний полиск маленького револьвера, що стирчав Кемпові з кишені.
— Це — вікно в мезоніні, — зауважив Кемп і перший рушив сходами.
Вони були ще на сходах, коли забряжчала друга шибка. В кабінеті вони виявили, що два вікна з трьох розбиті, на підлозі повно уламків скла, а на письмовому столі лежить великий кругляк. Обоє зупинились на дверях, споглядаючи цей розгром. Кемп знову вилаявся, і в цю мить брязнула й третя шибка, наче стрілили з пістолета, і розсипалася друзками по кімнаті.
— Навіщо це? — спитав Едай.
— Це — початок, — відповів Кемп.
— А здертись сюди ніяк неспромога?
— Навіть коту.
— А віконниць нема?
— Тут нема. А внизу в усіх кімнатах… Ого!
Знизу долинув тріск дощок, в які гупали важкі удари.
— От клятий! — скрикнув Кемп. — Це, певно… авжеж… Це у спальні. Він думає потрощити мені весь будинок. Але він — йолоп. Віконниці зачинені, і скло падатиме надвір. Він поріже собі ноги.
Ще одне вікно сповістило про те, що його руйнують. Едай з Кемпом ошелешено стояли на площадці.
— Я придумав, — сказав нарешті Едай. — Дайте мені палицю або щось таке; я піду в поліцію й приведу собак-шукачів. Тоді ми його впіймаємо.
Ще одне вікно наслідувало приклад попередніх.
— Револьвера у вас нема? — спитав Едай.
Кемп сунув руку в кишеню, але завагався.
— Нема, зайвого принаймні.
— Я принесу його назад, — пообіцяв Едай. — Ви ж тут у безпеці.
Кемпові стало соромно за свої слова, і він оддав Едаєві зброю.
— А тепер ходім до дверей, — сказав Едай.
Поки вони ні в сих ні в тих стояли в передпокої, одне з вікон спальні на першому поверсі затріщало від міцного удару і розбилося. Кемп підійшов до парадних дверей і почав, скільки міг тихо, відсувати засуви. Обличчя його було трохи блідіше, ніж звичайно.
Через секунду Едай був уже на ґанку, і двері за його спиною знову замикали на засув. Якусь хвилину він вагався, почуваючи себе в більшій безпеці, коли тулився спиною до дверей, але потім, випроставшись, почав рішуче спускатися сходинками. Він уже перетнув галявину, наближаючись до хвіртки, коли це над травою неначе війнув вітрець, і щось підійшло до нього.