— Перевертень!
— Що ж він робив?
— Невже поранив служницю?
— Здається, кинувся на неї з ножем!
— Кажу ж вам, він без голови! Тобто простісінько у нього нема голови!
— Нісенітниця! Це — просто якийсь фокус!
— Поскидав усі свої бинти…
Силкуючись зазирнути в одчинені двері і змагаючись за кращі місця, натовп розташувався у формі клину, вершину якого біля входу займали найодважніші.
— Він на хвилинку спинився. Аж тут скрикнула служниця, і він обернувся. Я бачив, як майнула її спідниця, і він побіг слідом за нею. Не минуло й десяти секунд, як він повернувся з ножем в одній руці, із скибкою хліба в другій і став, так наче вдивлявся у віщось. Це було осьо тільки. Увійшов він у ці двері. Голови в нього нема геть зовсім. Ви трохи пропустили…
Ззаду сталося якесь замішання, і промовець спинився, даючи пройти невеличкому гуртові людей, що впевнено прямував до будинку. На чолі гурту виступав містер Гол, дуже червоний і рішучий, далі містер Боббі Джеферс, місцевий полісмен, і, нарешті, обережний містер Воджерс. Озброєні вони були ордером на арешт.
Натовп голосно й суперечливо інформував їх про останні події.
— З головою він чи без голови, але я маю арештувати його і арештую, — заявив Джеферс.
Містер Гол піднявся по сходах, підійшов до дверей вітальні й побачив, що вони відчинені.
— Констебле, — сказав він, — виконуйте свій обов’язок.
Джеферс ступив у кімнату, слідом за ним — Гол, останнім — Воджерс. У тьмяному світлі вони побачили безголову постать у рукавичках, що в одній руці тримала недогризену скибку хліба, а в другій — шматок сиру.
— Це він, — посвідчив Гол.
— Що це за чортовиння? — роздратованим тоном пролунало над коміром постаті.
— Ви надзвичайно чудний постоялець, сер, — сказав містер Джеферс. — Але з головою ви чи без голови, а я маю наказа арештувати вас, і обов’язок — це обов’язок.
— Не підходьте! — згукнула постать, хитнувшись назад.
Він кинув хліб і сир, а містер Гол тільки що встиг схопити зі столу ножа, щоб він не потрапив до рук Незнайомому. Ліва рукавичка Незнайомого шугнула в обличчя містера Джеферса. За одну мить полісмен, увірвавши свої пояснення щодо наказу, схопив за кисть невидиму руку і стиснув невидиме горло. Його стусонуло ногою по голінці так, що він аж зарепетував, але пальців таки не розтулив. Гол пересунув по столу ніж до Воджерса, який був, сказати б, воротарем нападників, і ступив назустріч Джеферсові і Незнайомому, які, зчепившись, розхитуючись та спотикаючись, наближалися до нього.
Стілець, що стояв на дорозі, загримотів, одлетівши вбік, і вони покотились на підлогу.
— За ноги його, — крізь зуби промовив Джеферс.
Містер Гол, силкуючись виконати розпорядження, дістав добрячого штурхана під ребра і на час вибув із лав, а містер Воджерс, побачивши, що безголовий Незнайомець мчить згори з ножем у руці, відступив до дверей, де зіткнувся з містером Гакстером і хурщиком із Сіддербріджа, які з’явилися рятувати закон та порядок. У ту ж таки мить з шифоньєрки полетіли долі три чи чотири пляшки, наповнивши кімнату надзвичайно їдучим запахом.
— Здаюсь! — закричав Незнайомий, дарма що Джеферс був під ним, і через секунду стояв уже на ногах захеканий, безголовий і безкистий, бо тепер на ньому не було вже й правої рукавички. — Це ні до чого, — сказав він, неначе схлипнувши.
Найдивніша то була в світі річ — чути голос, який виходив з порожняви, але мешканці Сассексу, може, найбільші матеріалісти на землі. Джеферс теж підвівся, видобув пару наручників і… аж очі витріщив.
— Еге! — сказав Джеферс, нараз збагнувши незвичайність ситуації. — До дідька! Але я ж не можу надіти їх!
Незнайомий перебіг рукою згори вниз по своєму піджаку, і всі ґудзики, що до них доторкався його порожній рукав, немов чудом яким розстібнулися. Потім він буркнув щось собі в підборіддя і нахилився. Здавалось, він щось робить із своїми шкарпетками та взуттям.
— Дозвольте, — раптом зауважив Гакстер, — та це ж зовсім не людина! Це просто порожня одежа! Ви ж можете подивитись у середину його коміра й костюма. Я міг би сунути руку…
Він простяг руку, здавалось, наткнувся на щось на пі в дорозі і, гостро скрикнувши, відсмикнув її назад,
— Я просив би вас не тикати мені в очі пальцями! — злостивим тоном закинув голос із повітря. — Я ж тут увесь — з руками, ногами і рештою тіла, тільки мене не видно. Це — дуже прикра штука, але так воно є. Невже ж це — достатня причина, щоб у мене штрикав кожен айпінзький йолоп?