Незнайомий, не віднімаючи від обличчя серветки і все ще тримаючи її рукою в темній рукавичці, дивився на місіс Гол крізь сині окуляри.
— Капелюх залиште, — повторив він не досить ясно крізь ту білу серветку.
Місіс Гол поволі отямилась і поклала капелюх назад на стілець перед коминком.
— Я не знала, сер, — пробелькотіла вона, — що… — І, збентежившись, замовкла.
— Дякую, — холодно сказав Незнайомий, поглядаючи то на двері, то на неї.
— Я зараз же добре висушу їх вам, сер, — пообіцяла місіс Гол, забираючи одяг.
З порога вона знову глянула на його закутану в біле голову й темні окуляри; обличчя йому все ще покривала серветка. Місіс Гол злегка здригнулася, зачиняючи за собою двері, лице її виразно свідчило про подив та замішання.
— Скільки живу… — прошепотіла вона. — Ото таке!
У кухню місіс Гол увійшла зовсім тихо і була занадто заклопотана своїми думками, щоб спитати в Міллі, з чим та тепер тут вовтузиться.
А пожилець тим часом сидів і дослухався, як даленіли її кроки. Перше ніж одвести від рота серветку та знову взятися їсти, він пильно глянув на вікно. Проковтнувши шматок, він підозріло зиркнув на вікно ще раз, проковтнув ще шматок, а тоді встав і з серветкою в руці підійшов до вікна й опустив штору до білої муслінової завіси на нижніх шибках. У кімнаті посутеніло. Тільки тоді Незнайомий заспокоївся і знову заходився коло сніданку.
— Бідолашний, з ним, видно, трапився якийсь нещасний випадок, а може, він переніс операцію, абощо, — казала місіс Гол. — Та й налякали ж мене його бинти!
Вона поклала в пічку ще вугілля й повісила пальто на спеціальну підставку, щоб сушити одяг.
— А ті окуляри! Він наче той водолаз, а не жива людина…
Вона повісила сушити і його кашне.
— І весь час закриває лице хусточкою… Говорить крізь неї… Може, в нього й рот пошкоджено… А певне…
Тут місіс Гол повернулася, неначе раптом згадала щось.
— Матінко моя! — раптом змінила вона тему. — А тартинки й досі не готові, Міллі?
Коли місіс Гол прийшла до пожильцевої кімнати прибирати після сніданку, її гадка про скалічений або порізаний під час операції рот знайшла собі підтвердження: Незнайомий курив, але, поки вона була в кімнаті, ні разу не розкутував шовкової хустки, яка закривала йому нижню половину обличчя, щоб сунути люльку в зуби. І то була не забутливість, бо місіс Гол спостерегла, як він поглядав на люльку, коли вона пригасала. Він сидів у кутку, спиною до затемненого шторою вікна. Перекусивши й добре зогрівшисц, він говорив уже не так уривчасто й дразливо, як перше.
— На станції Брембльгерст залишився мій багаж, — сказав Незнайомий і спитав, як він може одержати його.
На подяку за її пояснення він ввічливо нахилив свою забинтовану голову.
— Завтра? А раніше не приставлять?
Йому, здається, було прикро, коли місіс Гол відповіла:
— Ні.
Невже таки не можна? Невже не знайшлося б тут кого-небудь з візком, хто поїхав би по його речі?
Місіс Гол охоче відповідала на його запитання, сподіваючись у такий спосіб зав’язати розмову.
— Тут дуже крута дорога до станції, сер, — сказала вона з приводу візка і, користаючись нагодою, додала: — Десь так рік тому на цій дорозі перекинувся екіпаж. Убито було і пасажира і кучера. Нещасний випадок — це ж одна мить, і все, правда ж бо, сер?
Але втягти пожильця до розмови було не легко.
— Та вже ж, — ствердив він крізь хустку, спокійно дивлячись на неї через непрониклі окуляри.
— І щоб одужати після того, треба, чимало часу; правда ж бо, сер? Оце мій сестринець Том був порізав собі руку косою… розумієте, спіткнувся, косивши, й упав… і що ж ви думаєте, сер? Три місяці ходив з перев’язаною рукою. І тепер я страх як боюся коси, сер.
— Я дуже добре розумію вас, — сказав пожилець.
— Один час ми навіть гадали, що йому доведеться робити операцію; так було йому погано, сер.