— Я постукала, але, мабуть…
— Можливо, ви й постукали. Але в моїх дослідженнях… дуже термінових і необхідних дослідженнях… найменше втручання, рипіння дверей… я мушу вас попросити…
— Неодмінно, пане. Ви можете будь-коли зачинитись, якщо потрібно.
— Дуже гарна ідея, — сказав незнайомець.
— Ця солома, якщо я насмілюся зауважити, пане…
— Не треба. Якщо солома вас непокоїть, запишіть її в рахунок, — і він буркнув щось, схоже на лайку.
Він був такий дивний у ту мить, такий агресивний і запальний, із пляшкою в одній руці та пробіркою в другій, що місіс Гол почувалася цілковито збентеженою. Але вона була непохитною жінкою.
— Я б хотіла знати, пане, що, у вашому розумінні…
— Шилінг… запишіть один шилінг. Цього, гадаю, достатньо?
— Нехай і так, — мовила вона, розстеляючи на столі скатертину, — звісно, якщо ви задоволені…
Він відвернувся до неї спиною.
Весь пообідній час він працював за замкненими дверима і, як заявляє місіс Гол, майже весь час у тиші. Але один раз вона почула якийсь поштовх і дзвін пляшок, ніби щось вдарилось об стіл, і розбиті пляшки з гуркотом полетіли додолу. Потому в кімнаті почулися швидкі кроки. Побоюючись, що «щось трапилось», вона підійшла до дверей і дослухалася.
— Не можу більше! — скаженів незнайомець. — Не можу! Триста тисяч, чотириста тисяч! Величезна кількість! Усе брехня! Так може тривати все життя!.. Терпіння!.. Дійсно, терпіння! Дурень! Дурень!
З буфету долинув якийсь шум, здається, хтось увійшов, і місіс Гол дуже неохоче попрямувала туди, не дослухавши продовження монологу. Коли вона повернулась, у кімнаті знову панувала тиша, за винятком слабкого порипування стільця та дзенькоту пляшки час від часу. Все минулось, і незнайомець продовжував свою роботу.
Коли вона принесла йому чай, то побачила розбите скло у кутку кімнати, під дзеркалом, і золотисту пляму, котру він, вочевидь, намагався недбало затерти. Це враз привернуло її увагу.
— Запишіть це в рахунок, — несподівано промовив гість. — І заради Бога, не турбуйте мене! Якщо є якісь збитки, просто записуйте їх у рахунок, — і він продовжив робити позначки в переліку і записувати щось у зошит, що лежав перед ним.
— Я скажу тобі дещо, — таємниче сказав Фіренсайд. Пообідній час уже давно минув, і вони сиділи в невеличкому буфеті.
— Ну? — запитав Тедді Генфрі.
— Цей хлопець, про якого ти кажеш, той, кого вкусив мій собака… Коротше кажучи, він темношкірий. Принаймні його ноги. Я це побачив крізь дірки, коли в нього були подерті штани і рукавиця. От, наприклад, ти, напевно, очікував би побачити щось рожевувате, чи не так? А там такого нічого не було. Одна чорнота. Я кажу тобі, він чорний, як мій капелюх.
— О Господи! — вигукнув Генфрі. — Ну і підозріла ця справа. Але чому ж тоді й нього ніс рожевий, як намальований?
— Твоя правда, — сказав Фіренсайд. — Я помітив. І ось що я думаю. То й чоловік — рябий кінь, Тедді. Місцями білий, місцями чорний, весь у плямах. І йому соромно через це. Він щось на зразок гібриду. Масті, замість змішатися, пішли плямами. Я чув про такі речі. На конях таке практикують, усі про це знають.
Розділ ІV
Розмова містера Каса з Незнайомцем
Я розповів про обставини приїзду незнайомця в Айпінг у всіх подробицях для того, щоб читач міг уявити, наскільки незвичною і цікавою для всіх була його поява. Але за винятком двох дивних пригод, що трапилися під час гулянь, улаштованих айпінзьким клубом, обставини незнайомцевого перебування можна описати у двох словах. Відбулось іще декілька сутичок з місіс Гол із приводу хатнього порядку, але у кожному випадку, аж до кінця квітня, коли почали з’являтись перші ознаки фінансової скрути, він ладнав усе в простий і перевірений спосіб: додатковою оплатою. Голу він не подобався, і подеколи Гол наважувався заговорити про те, що час його позбутись; але свою нелюбов він виявляв, головним чином, показною мовчанкою чи просто уникав відвідувача.
— Зачекай до літа, — мудро зауважувала місіс Гол, — коли почнуть приїжджати артисти. Тоді й поміркуємо. Хоч він і поводиться іноді пихато, але рахунки сплачує завжди вчасно, а наразі для нас це найважливіше.
Незнайомець не ходив до церви, і для нього не було різниці між святою неділею та буднім днем — навіть одягу він не міняв. Він працював, на думку місіс Гол, якось нерегулярно. У деякі дні він спускався у вітальню рано і весь час працював. А в інші дні прокидався пізно, довго ходив кімнатою, годинами перебуваючи в роздратованому стані, курив, спав у кріслі біля коминка. За межами містечка він ні з ким не спілкувався. Настрій у нього був мінливий, але найчастіше гість поводився, як постійно роздратована людина, й раз чи двічі він ламав предмети, рвав і нищив речі, судомно трощив усе у вибухах несамовитої люті. Він, здавалось, хворів на хронічне роздратування найвищого ступеня. В ньому міцно вкоренилася звичка впівголоса розмовляти з собою, але хоч місіс Гол і підслуховувала сумлінно, вона нічого не могла зрозуміти.