Кас, місцевий лікар-терапевт, згорав від цікавості. Бинти збуджували його професійний інтерес, а розповідь про тисячу і одну пляшку викликала заздрість. Майже весь квітень і травень він домагався можливості порозмовляти з незнайомцем, і нарешті, після Трійці, уже не витримав і використав як привід підписний лист на підтримку місцевої медсестри. Він був здивований, коли з’ясував, що навіть містер Гол не знає імені свого пожильця.
— Він називав ім’я, — мовила місіс Гол (це твердження було цілковитою вигадкою), — але я його не розчула.
Вона теж гадала, що не знати імені гостя — надто вже дивно.
Кас відчинив двері вітальні й увійшов. Звідти почулась не цілком виразна лайка.
— Пробачте за вторгнення, — почав Кас — і двері зачинились, позбавивши місіс Гол можливості почути розмову.
Наступні десять хвилин вона чула шепіт, потім здивований вигук, тупіт ніг, гуркіт перекинутого стільця, регіт, швидкі кроки до дверей — і з’явився смертельно блідий Кас, який невидющим поглядом озирався через плече. Він залишив двері до вітальні розчахнутими і, так і не глянувши на місіс Гол, перетнув передпокій і спустився сходами вниз, а тоді долинули його квапливі кроки по дорозі. Капелюх він ніс у руці. Місіс Гол стояла на порозі, дивлячись на відчинені двері вітальні. Потім долинув тихий сміх незнайомця, а згодом і його кроки. З того місця, де вона стояла, вона не могла розгледіти його обличчя. Двері вітальні грюкнули, і в будинку знову стало тихо.
А Кас пішов просто в містечко, щоб зустрітися з Бантингом, священиком.
— Я збожеволів? — раптово почав розмову Кас, зайшовши в невеликий убогий кабінет. — Я схожий на психічно хворого?
— Та що ж трапилося? — запитав священик, поклавши черепашку замість прес-пап’є на чисті аркуші для наступної проповіді.
— То й чоловік у готелі…
— Ну?
— Дайте мені щось випити, — вимовив Кас і сів.
Заспокоївши нерви чаркою дешевого хересу (єдиного напою, що був у наявності у доброго священика), він розповів про свою бесіду з незнайомцем.
— Я ступив у вітальню, — говорив він, важко дихаючи, — і попросив підписатись на підтримку медсестри. Коли я ввійшов, той заховав руки в кишені і, згорбившись, сів у крісло. Пирхнув носом. Я сказав, що чув, ніби він цікавиться наукою. Він відповів: «Так». Знову пирхнув. Пирхав весь час; вочевидь, нещодавно застудився. І не дивно — отак закутуватись! Я продовжив розповідати про медичну сестру і весь час роздивлявся кімнату. Пляшки… хімікати… повсюди. Терези, пробірки на підставках, і запах… вечірнього первоцвіту. Чи підписався він? Сказав, що поміркує. Потім я запитав його рішуче, чи займається він дослідницькою діяльністю. Він відповів: «Так». «Тривале дослідження?» Він вибухнув: «Занадто тривале!» Я сказав: «Ох…» — і залунали образи. То й чоловік був і до того сердитий, а від мого запитання він просто скипів від обурення. Виявляється, йому виписали рецепт, дуже цінний рецепт… «Рецепт? — запитав я. — На ліки?» «Чорт забирай! Що ти винюхуєш?» Я вибачився. Він зневажливо пирхнув і кашлянув. Потім провадив: він тільки раз прочитав рецепт — п’ять інгредієнтів, поклав аркуш на стіл і відвернувся. З вікна дмухнув вітер і підхопив папірець. То й із шелестом злетів. Чоловік пояснив, що працював тоді в кімнаті з відкритим коминком… І тут побачив блимання: рецепт загорівся і майнув угору. Він кинувся за папірцем, але той устиг шмигнути в димар… От! І саме в цю мить, щоб проілюструвати оповідь, він підняв руку.
— Ну?
— А руки нема… тільки порожній рукав. О Боже! Я подумав: оце так каліцтво! В нього дерев’яна рука, і він її просто зняв. Потім я подумав, щось тут не так. Що за чортівня тримає отой рукав, якщо всередині нічого немає? Я вам кажу, всередині не було нічого. Аж до суглоба не було нічого. Я бачив аж до ліктя, і видно було, що проріз у тканині світиться наскрізь… «Боже милосердний!» — вигукнув я. І тут він зупинився. Пильно поглянув на мене своїми чорними окулярами, потім зиркнув у рукав…
— Ну?
— От і все. Далі він не промовив і слова, тільки люто подивився — і швидко запхав рукав назад у кишеню. «На чому я зупинився? — запитав він. — Здається, на тому, що рецепт загорівся?» І він кашлянув. «Як, у біса, ви можете рухати порожнім рукавом?» — запитав я. «Порожнім рукавом?» «Так, — сказав я, — порожнім рукавом…» «Порожнім? Ви упевнені?» — він одразу ж устав. Я також підвівся. Він зробив три дуже повільні кроки, наблизившись до мене мало не впритул. Злісно пирхнув. Я не відступив, і нехай мене повісять, якщо отієї забинтованої макітри й отих окулярів — коли вони повільно до тебе наближаються — не достатньо, аби позбавити духу будь-кого… «Ви сказали, що рукав порожній?» — перепитав він. «Певна річ», — сказав я. Він на мене витріщився. Потім знову, дуже повільно, витягнув з кишені свій рукав і простягнув до мене, ніби знову мені показуючи. Він робив це дуже, дуже повільно. Я поглянув на руку. Здалося, це тривало вічність. «Ну… — мовив я, відкашлявшись, — він порожній». Потрібно було щось сказати. Мені вже ставало страшно. Я міг зазирнути всередину порожнього рукава. Він простягнув руку до мене, повільно, повільно… ось так… аж доки манжет опинився за шість дюймів від мого обличчя. Дивна річ бачити, як порожній рукав отак до тебе наближається! А потім…