Марк перетинає, як йому здається, обідній зал, і раптово помічає тінь, що слизнула за великим столом.
— Друзі, — шепоче Марк, міцніше стискаючи спітнілими руками бейсбольну біту, — друзі, це ви?
Відповіді нема, якщо не вважати такою щось на кшталт хрипкого зітхання.
Чується густе гарчання. Гарчання великої тварини.
— О Господи, — бурмотить Марк. Біта, яку він тримає в руці, уже не здається йому серйозною зброєю.
Марк біжить до дверей, через які сюди ввійшов. Коридор, кімната, інший коридор. Стукіт кігтів об дерев’яну підлогу дає зрозуміти, що звір його наздоганяє.
«Усе гаразд, ти вже практично врятувався, — підбадьорює себе хлопчик. — Заверни за ріг, петляй, відірвися від нього!»
Звір уже майже наздогнав нещасного. Перевертає стільці, ледь протискується у двері — дійсно дуже великий.
Ні! Тут немає ніякого виходу! Певно, Марк потрапив не в той коридор.
Хлопець біжить знову й починає плакати. Прямо за спиною брязкають щелепи.
У потилицю пашить гаряче дихання звіра.
— Ти нічого не чув? — кричить Дамон, відкинувши всяку обережність.
— Що саме? — неуважно відповідає Кен. Зараз вони в пристосованій під бібліотеку секретній кімнаті, і вся його увага прикута до книг.
— Неначе хтось біг…
— Поглянь сюди, — збуджено шепоче Кен. Його пальці ковзають корінцями книг. — Їм, напевно, сотні років! Ти тільки послухай назви: «Чарівна повня», «Молот відьми», «Таємні ритуали»…
Дамон озирається. Запорошені шафи повні такої літератури. «Світ безсмертних», — читає він у свою чергу. — «Де мас…», «Де маст…»
— «De Masticatione Mortuorum», це латина. Майже кожна книга варта цілого статку, звідки вони тут?
— Більше того, навіщо вони тут?
У цей момент лунає крик.
— А це ти чув? — свистячим шепотом вимовляє Дамон, схопивши Кена за рукав.
— Це був голос Марка, — чує він у відповідь. — Ускочив у халепу.
— Мерщій на допомогу!
— Ні, умови прийняті всіма! Ми повинні продовжувати пошук дітей! — Кену соромно за відмову допомогти Марку, але він знає, що вони з Дамоном можуть виявитися єдиною надією для тих нещасних.
— До біса! — кидає Дамон, відштовхуючи його та прямуючи в бік сходів. — Не допущу, щоб із ним щось трапилося!!
Кен бачить, як друг, побігши сходами, зникає з поля зору. Вилаявшись, хлопчик збирається йти слідом, але щось зупиняє його: на пюпітрі лежить відкрита книга… На перший погляд, такий же том, як і решта, але вабить до себе майже гіпнотично. Кен закриває її і читає назву: «Malartium».
Червоний спалах. Щось б’є Сьюзан прямо в обличчя та відкидає її до стіни. Другий спалах, ще й ще удари. Смак крові в роті. У місцях ударів палає одяг. Дівчинка гарячково намагається загасити полум’я і ранить ногу своїм ножем. Зі злістю відкидає його, хапає з крісла подушку й нею гасить пожежу.
Навколо неї починають витися спіралі вогню, пекельні метеори. Тікаючи від них, Сьюзан усе далі заглиблюється в чорний лабіринт будинку; язики полум’я її переслідують, полюють на неї.
— О-о-ой!!
Вогонь лиже спину. Волосся! Горить її волосся!
Девлін, який перебуває зовні, чує шум і кричить у відповідь. Він міг би втрутитись, але дуже боїться.
Грозовий розряд прорізає небо та примушує Девліна підскочити. До цього на небі й хмаринки не було, а ось тепер починається буря.
— Тобі нічого соромитися, друже.
Девлін обертається і бачить його. Це Скрімм. Надто близько, щоб тікати.
— Не є боягузтвом неучасть у свідомо програній битві.
Чоловік усе наближається, медоточиво посміхаючись. Патьоки дощу голубувато блищать на його довгому чорному волоссі та борідці клином. Одягнений Скрімм у темне плаття до п’ят, шкіра його — кольору слонової кістки, а в очах танцюють язички пекельного полум’я. Рука, якою він торкається до стегна Девліна, ніби зроблена з льоду; холод проникає в кров хлопчика й доходить до серця.
— …І там, у будинку, немає нічого, що могло б заподіяти зло твоїм друзям. Нічого, окрім них самих.
Девлін не розуміє, про що марить ця дивна людина й чому сміється так голосно.
— Дивися, Девліне! — несподівано наказує Ангус і, схопивши Девліна за голову, примушує його заглянути собі у вогненні очі.