Подивившись на дядька, Дуглас зрозумів, що той не зводить очей з океану. Племінник зробив те саме — спрямував погляд на обрій. У пам’яті в нього спливли образи батька та дому. Хлопчик уже почав думати, чи зможе звикнути до дивацтв дядька, як раптом води розступилися і океан вибухнув.
Піна спадала вниз, оголюючи величезну чорну тушу, що виринала та зникала. А потім новий вибух, знову і знову…
— Кити! — загукав дядько Кен. — У цю пору року вони завжди тут салютують. Запізнилися на кілька днів, але все одно я хотів тобі це показати… Знаєш, я сподівався, ти будеш задоволений. Радий? Що скажеш?
Колись Дуглас вирішував, до якого типу людей віднести дядька. Пізніше в нього почала формуватися певна думка, котра тепер зміцнилася: дядько, поза всяких сумнівів, дивна людина.
Але тут хлопчик відчув, як в обличчя йому б’ють бризки води, здійняті китами: подув вітер, і піна стала долітати на гору. Іншого разу Дуглас прикрився б рукою, а зараз не став цього робити. Здавалося, він у чомусь помилився. Волосся змокло від бризок, і в пам’яті спливла інша картина — хрестини. Так, у певному розумінні Туманна Бухта вітала його.
Уперше з моменту приїзду Дуглас відчув себе не чужим тут і несподівано прошепотів: «Привіт, Бухто. Я приїхав».
Дядько цього не почув.
4
Хтось у тумані
Час було повертатися. Сонце почало сідати. З моря прийшов густий туман, що дуже швидко змінив пейзаж до невпізнання. Якщо вдень містечко сяяло під сонцем, то тепер людей на вулицях ставало менше, а будинки занурювалися у ватяну пелену, тому все здавалося зовсім примарним. Туман був настільки густим і піднімався схилом так швидко, що здавалося, ніби це казковий велетень підтягує до самого підборіддя щільну ватяну ковдру.
Дядько Кен увімкнув фари.
— Це мені не подобається, Дугласе. Боюся, нам доведеться зробити, невеликий гак, аби виїхати на головну дорогу… У такому тумані я можу звернути не туди, а це не жарти…
Вони їхали вгору, знову піднімаючись між скелями.
Несподіваний порив вітру зробив вікно в тумані, і, перш ніж воно затяглося, Дугласу здалось, ніби він бачить якусь фігуру там, попереду, на пласкій верхівці.
Проте дядько не звернув на це жодної уваги та продовжував їхати насвистуючи, наче нічого не сталося.
Але раптом людина вибігла прямо на них, очі її горіли, як у кішки.
— Гальмуй, дядьку!
Кен різко натиснув на гальмо, зупинивши машину за кілька сантиметрів від хлопчини в окулярах. «Це вони блищали», — вирішив Дуглас. Через мить нещасний постукав подорожнім у скло.
— Пане Хелловею, чи не будете ви такі люб’язні підвезти мене? — попри пишну мову та невпевнену усмішку, було зрозуміло, що хлопчисько прагне здаватися спокійнішим, ніж є насправді. «Тобі пощастило, — думає Дуглас. — Он як захекався!»
— Боже, Пітере, я ж міг тебе задавити!..
Поки дядько допомагав підліткові влаштуватися на задньому сидінні, Дуглас помітив на плоскогір'ї інші фігури, нерухомі, як статуї. Швидше за все, це теж були хлопці, але їхніх облич не було видно. Деякі нахилилися, ніби прагнули відсапатися: здавалося, перед тим вони довго бігли.
— А зараз, Пітере Пікі, поясни…
— Це не важливо, пане Хелловею. Боюся здатися настирливим, але чи можу я просити вас відвезти мене додому? — поспішно відповів Пітер, в очах якого продовжував відбиватися туман.
Але дядько Кен був дуже схвильований і хотів знати суть справи:
— Пітере, це на тебе не схоже… Тебе хтось переслідував, так? — він хотів вилізти з автівки.
— Ні, ні, я прошу вас, не думайте про це. Скажімо так, мене трохи потурбували.
— Хто, Пітере? Що відбувається?
— Ленс Ханігуд і його зграя. Цьогоріч Ленс знову провалився на іспитах і зігнав злість, ударивши мене.
Дядько Кен посміхнувся:
— А, якщо такі справи, вітаю.
— Що ви сказали, даруйте? — зніяковів Пітер Пікі.
Дядько ввімкнув першу передачу.
— Значить, ти й цьогоріч виявився найкращим у класі, чи не так?
Пітер Пікі опустив очі, в яких угадувався сміх.
— Ну, правду кажучи…
— Пітере, це мій небіж Дуглас…
— Привіт! — привітався Дуглас.
— …який поживе в мене кілька тижнів. Не зайдеш до нас повечеряти? Думаю, ти краще, ніж я, допоможеш йому призвичаїтися до нашого міста.
Автомобіль рушив із місця. Дуглас подав руку Пітеру, який поки що немов навмисно жодного разу не глянув на хлопця. Але при рукостисканні їхні очі нарешті зустрілися, й тривога в погляді Пітера стала зникати.