На палубу вийшов доктор Раск, як завжди, спокійний, підтягнений, з охайно зачесаним волоссям, з пенсне на орлиному носі.
— Як справи, сер? — запитав його Загорський.
— Усе гаразд. Днів за два хворий, можливо, прийде до пам'яті.
— Ви вірите в це, докторе? — пильно подивився на нього Загорський.
— Я впевнений, сер!
Загорський зітхнув.
Десь за годину до професора завітав Жозеф Браун, пригостив його сигарою і, смикаючи себе за пожовклі від тютюну вуса, запитав:
— Які будуть вказівки, професоре?
— Я вас не розумію, капітане, — знизав плечима Загорський.
— Які ваші плани надалі? — пояснив капітан.
— У нас з вами спільна мета.
— Абалула? — підвів брови. Браун. — Так, Абалула!
Жозеф Браун клацнув запальничкою, відкусив кінчик сигари й, прикуривши, сказав:
— Яка ваша думка про перший етап дослідження? Ми зіткнулися з цією бісовою перешкодою і мало не стали її жертвою. Однак вам пощастило зробити деякі спостереження. Ви весь час були на посту. Нерви у вас, як корабельні линви. Сподіваюсь, ви вже знаєте причини виникнення цієї клятої перешкоди? Хто це жартує з нами?
Загорський дивився на ліве вічко обертового приладу й слухав Брауна. Коли капітан замовк, Загорський повернув до нього голову:
— Ні, капітане, я поки що не з'ясував, що то воно за сили діють тут. Усе це дивне, дуже дивне! Та ще й буря перешкодила нам уважно й всебічно вивчити це явище! Багато дорогоцінного часу ми змарнували на різні чвари…
— Але ж ви маєте якісь припущення? — заперечив Жозеф Браун.
— Ні! — урвав його Загорський. — Для мене ця загадка лишається нерозв'язаною!
— Ми зробимо ще одну спробу! — кивнув головою капітан. — Погода сприятлива, ніщо не передвіщає різких змін! Отже, вперед на північ!
Козирнувши, він квапливо пішов до капітанського містка.
Незабаром у гучномовці залунав голос: Жозеф Браун давав розпорядження щодо швидкості й курсу корабля.
… На небокраї з'явилися перші вісники життя в океані — кити, що випускали вгору гарні фонтани води. Корабель вийшов із мертвої зони Абалули. Поява китів наче пробудила матросів, повернула їм бадьорість. Вільні від вахти матроси повиходили на палубу. Між ними відразу ж зав'язалися жваві суперечки.
Над кораблем уже не здіймалися білі гребені хвиль, не чутно було лютих поривів вітру. Люди відпочивали, немов оце допіру звільнилися з прірви. Повітряний термометр показував тридцять два градуси в тіні. Поряд з кораблем пролетіли два альбатроси і велетенський чорний буревісник. На палубу впало кілька летючих риб. Пропливли дві морські черепахи; їхні голівки коливалися ритмічно, наче маятники. На поверхні води гойдалася гігантська медуза, схожа на гарний прозорий гриб. Невдовзі вода в океані стала яскраво-зеленою. Корабель увійшов у зону, багату на фітопланктони.
Ще не минули цього зеленого «пасовиська», як матроси помітили стадо зубатих китів — червоношкірих морських ссавців, з короткими широкими щелепами, довгими гострими зубами та білими патлами над очима. Морські хижаки, які жорстоко знищують тюленів, моржів і навіть маленьких китів, поспішали на південь: мабуть, зачули багату здобич.
Жозеф Браун наставив бінокль і довго дивився їм услід.
Загорський ніяк не міг заспокоїтись: «Що то воно за випромінювання виникає в океані?»
Попервах він гадав, що розплутати вузол цієї нелегкої загадки можна буде тоді, коли корабель увійде в зону випромінювання. Але тепер, після зіткнення з невідомими силами, схожими на керовану термоядерну реакцію, — всі його припущення полетіли шкереберть. Перед ним постала ціла низка невідомих явищ: раптові поштовхи, що струшували корабель, два супутники, несподіване світіння пластмасових і скляних речей, сутінь, що ховала людей одне від одного, напівсонний стан, що охоплює тебе, паралізуючи кожен рух, і заважає мислити, несподівана зупинка дизельних двигунів і вихід з ладу апаратури…
Під час дослідів із скриньками, де горіло пальне різних типів, за допомогою фотозбільшувачів і мультиплікаторів пощастило встановити, що випромінювання впливає на яскравість полум'я. Інтенсивність випромінювання змінюється залежно од відстані, так само як електричне поле. Отже, це випромінювання — неспрямоване.
За другим експериментом, коли перед скриньками з полум'ям розміщали платівки різних речовин, виявлено, що речовини погано вбирають це випромінювання. Наприклад, для того щоб захистити корабель, його треба було б обгорнути шаром олова завтовшки у вісімдесят сантиметрів — цей метал найактивніше вбирає загадкове випромінювання. Оскільки практично зробити це неможливо, про убезпечення корабля годі й думати.
За третім дослідом треба було виявити, як взаємодіють з оцим загадковим полем усі досі відомі науці поля й випромінювання. Для цього за допомогою генератора перед скриньками з полум'ям створено потужне електричне поле. І тут професор Загорський зробив важливе відкриття: при взаємодії з електричним полем силові лінії нового поля відхиляються так само, як силові лінії магнітного поля, коли поблизу виникає інше магнітне поле. Загорський вже був подумав, що ці два поля схожі між собою. Та за мить це припущення було спростоване. Несподівано корпус корабля спалахнув яскравим сяйвом. Лічильники показали значне підвищення іонізації. Але над островом Абалулою не шаленіли бурі, не мигтіли блискавки. Загорський ніяк не міг збагнути, звідки взялося це іонізоване випромінювання, і геть заплутався у своїх висновках.
Дослідження тривали. Треба було проаналізувати кожне явище. Професор Загорський спробував вивчити загадкове випромінювання за допомогою фотоплівки. На негативах не виявлено слідів окремих частинок — потемніння було загальне. Отже, випромінювання — не потік якихось невідомих часток, а цілком новий вид поля.
Фосфоресценція вже не цікавила професора. Вимірювання цього ефекту спеціальними приладами показали, що іонізуюча властивість променів незначна, іонізовані частки після радіації втрачають енергію. Хамід виявив це за допомогою дискримінаторів — складних приладів, що визначають випромінювання за силою енергії.
Одначе виявлене апаратурою нове випромінювання й зорові ефекти від нього не давали спокою Загорському.
Доктор Раск спинився біля дверей і тихенько постукав. Ніхто не відповів. Раск прислухався й постукав знову.
Відповіді не було.
— Містер За-горскін! — покликав Раск.
Він натиснув на клямку дверей, і вони з ледь чутним рипом прочинилися. Раск несміливо зазирнув у каюту. Професор Загорський простягся на ліжку серед купи книг та аркушів паперу й спав. Навіть забув зняти окуляри. Крізь ілюмінатор точилося тьмяне світло. На полиці, на столі, на підлозі, на ліжку — скрізь лежали розгорнуті обшарпані пожовклі книжки. Мабуть, Загорський заснув за роботою.
Раск на якусь мить завагався, а тоді навшпиньках підійшов до професора і пошепки покликав:
— Містер За-горскін!
Загорський поворухнувся й сонно розплющив очі.
— Я вас слухаю, сер!
Раптом він збагнув, що може означати цей незвичайний візит, схопився і вп'яв очі в Раска:
— Щось із Лабалою?
— Ми не врятуємо його, сер! — відповів лікар.
Загорський швидко взув пантофлі.
— Він іще живий?
— Поки що живий! — кинув Раск.
Вони вийшли з каюти.
Джеймс Лабала лежав нерухомо й часто дихав. Пульс у нього майже не відчувався. Лабала був непритомний. Професор схилився над ліжком, помацав кисть його руки.
— Нема ніякої надії, сер? — обернувся до лікаря Загорський.
Раск похмуро хитнув головою:
— Нема.
Професор Загорський тримав Джеймса за руку й відчував, як тіло бідолашного проймає дрож. Лабалине серце робило останні зусилля.
Очі в нього були напіврозплющені. З-під вік блищали зіниці, наче Лабала хотів востаннє побачити свою рідну Абалулу, негостинний острів, що відштовхує від себе кораблі чужинців…