– І ти на вночішній? – іронічно спитав Іван. Петро нічого не відповів, а тільки грюкнув дверима.
Чекав Галину він довго. Нарешті, побачив її – підбігла засапана і зараз же потягла.
– Ти не боїшся тепер ходити зо мною?
– Ні.
– Слава богу!
Ні, тепер йому нічого боятися її, бо вона вже не буде сіпати його на вулиці й кричати на все місто, як різана. Правда?
– Ого! Пугало ти турецьке. Я ж тебе… А сам. Усіх собак стрічних лякаєш своєю гривою.
– Буза.
– Що? А хто («ну й логіка»), коли я забула в комуні парасоля, взяв його й пішов в дощ не розчиняючи. Я? Може я, скажеш? – і вона так енергійно наступала на нього, що він визнав усі свої провини в минулому і в майбутньому.
Йшли весело балакаючи… йшли… йшли… Вибилася з-під хустки коса чорна, розгорілися щоки від вітру весняного і незчувся Петро, як поцілував Галину. Поцілував прямо в вухо, спікся і радий був крізь землю провалитися.
А вона скрикнула сердито. Але побачивши Петрове обличчя з переляканими очима намистом, як рветься разок, засміялася дзвінко.
А той зрадів, від радощів аж дух захопило.
Так вона не сердиться? Зовсім? І все забуде? Нічого не буде казати. Хай це мине й забудеться.
– Забудеться?
Ні, вона, мабуть, не забуде… І сміялася дужче й дужче.
– Ні-ні, то вітер пролетів.
А він таки справді поцілував її? Та то він помилився! Та то йому так здалося!
І була вона така безтурботно весела, ласкава, що Петрові подумалося:
«А може, й справді я помилився?»
Додому пізно проводив її. Вже й ліхтарі яскраво горіли й трамваї бігли порожні. Говорили про Катерину й Михайла.
– Гарна ця Катерина, – сказав Петро. Галина глянула скоса.
– Нічого, – раптом, – вона тобою не цікавиться зовсім! Ти не думай!
Але Петро (дурень) не звернув уваги на це. Його мучили такі думи: 1) як він їй стисне руку і 2) чи не сердиться вона таки на нього. Не встиг Петро стиснути їй руку «з натяком», як підійшли Михайло й Катерина. Гукнули здаля.
– Петре, Галино, заждіть!
Озвалася Галя.
– От ми зустрілися з Петром випадково, а він не хоче мене проводити.
– Та я ж, – обурився було Петро на брехню, але Галина сіпнула його за руку, і він почервонів, і замовк, з радости ледве не подавився слиною і заіржав, а ті все розпитували… Тоді Галя:
– А ви як тут зустрілися?
– Ми теж випадково зустрілися… – сказала Катерина.
– Гм… – це Галя. – Ну й добре, гуртом мене проведете.
Упросила Катерину, щоб та заночувала в неї. Не хотіла спочатку.
– Мені треба тобі сказати щось, – шепнула Галя, – щось важливе, важливе.
– Весна! – сказала Катерина й погодилася.
Хлопці повернулися мовчки. Кожен думав своє. Петро знав, що Михайло після довгої розлуки знову зустрівся з Катериною. Йому кортіло спитати щось у Михайла, та, глянувши на його суворе обличчя, він закрив рота.
В комуні вже лягли.
Петро, не роздягаючись, ліг на ліжко і заснув веселим, молодим сном, а Михайло не спав. Важкі думи впали на нього знову, знову Катерина, як камінь; зустрілися – вона ніби й байдужа.
Коли він прийшов до неї – читала.
– Підемо, я прийшов, як умовились.
– Я не піду.
– Чому?
– Так, не хочу.
Розсердився.
– Знову балакати з тобою не можна.
Катя:
– Не балакай.
– Ну, й чого ти така?
– Яка? – всміхнулася.
– Слухай, Катерино, ми ж повинні з тобою до чогось добалакатись. Чи ти не хочеш говорити.
– Я вже добалакалась давно.
– Ти мене любиш? – Узяв за руку, погладив ніжно. – Ну, скажи?
– Ти знаєш.
– Так для чого ж ти так робиш?
– Як? Що приїхала тоді з фронту, тобі нічого не сказавши? Що не роблю й тепер так, як ти хочеш? Що не хочу з тобою жити?
– Хіба люблять так, як ти?
– Ну, а як же? Чудний ти. Ми так довго не бачилися, а ти знову прийшов з вимогами. Ти власник. Розумієш? Ти хочеш, щоб з тобою жила, по-твойому думала. Я люблю тебе, але дечого в тобі ненавиджу.
І знову він запитав в-двадцяте.
– Який же я?
Відповіла:
– Такий як усі.
– Чого ж ти хочеш? – запитав сердито вже.
– Може, неможливого.
«І справді, чого вона хоче?» – думав він, лежачи на канапі й здивовано знизував плечима. Ранком його розбудили голоси.
– Я казав йому не берись за доповідь: сядеш. Так ні. Проморив збори дві години. Андре! Треба було, сукин син, з короля гуляти.