– Багато боліло.
– Рідна, бідна Марійко.
І запнувся знову (як там на селі) хмаринкою місяць на небі і злилися дві постаті в одну велику, промінясту хвилю.
Пробіг вітрець по кущах, прислухавсь, шугнув по алеях і сповістив щось гарне тополям.
Заграли тополі над річкою, а річка зорям, що з нею розмову вели, сповістила, що тут на землі сталося ще раз безконечне, нове й хороше. І задзвеніла вода внизу радісно, в скелі вдарила, в бік пішла, а хвилі: що? що?
Вітер знову і знову тополям на вуха дурниці казав, а ті головами лукаво хитали: ну! Ну!
А Данило й Марійка не чули тих слів.
А Данило й Марійка не чули кроків.
У Данила й Марійки вуха лише для любощів відкриті широко.
А решта все, то байдуже.
І враз скрик розірвав повітря:
– А, ти знову тут? Ти вже ловиш по клубах?.. Казав, щоб сюди не водила… Ану, забирайся, суко.
Данило скочив:
– Товаришу, ми…
Але той перебив:
– А вам сором, студент ще, – за руку Марійку взяв. – Ну, ходім.
Та стояла, нічого не розуміючи, потім дико скрикнула, почала рвати кохту, ніби їй було боляче…
Збиралася юрба.
– Проститутку спіймали з студентом…
Хе-хе…
Вирвалась. Підійшло ще троє. Почалась боротьба. Натовп гудів. Хтось крикнув:
– Тю, троє бабу одну не розложать.
Скрик почувся і відгук удару.
– А!.. ти, стерво, кусатися.
Потягли. Розплелася, розхристалася коса, сіпнула, вирвалася. Побігла. Мотнулися слідом.
– А-го-го (як звірюку)!
Бігла садом. Блиснула вода. Далі нікуди, не встигла як слід обпертися ногою, посковзнулася й покотилася вниз.
Данило біг прямо, ліз, продираючись через кущі, та загубив і її, і погоню.
Десь далеко вгорі, нічого не відаючи, грав веселий оркестр, а внизу було тихо, тихо. Зорі знов перемигнулися між собою, а місяць світив байдуже.
Данило вночі вваливсь в кімнату, збудив усіх, як божевільний.
– Що сталося?
– Ну, як з своєю принцесою балакав?
– Зустрівся нарешті? Варто, мій друже, більшу увагу звернути. Одне лиш погано, дав би карбованця в зуби і все, а так… Немає рації турбуватися… Все одно була вона… такою і залишиться.
Не скінчив Іван, схопив Данило стільця і вдарив по голові. Вибіг. Упав той, а на підлозі почала рости червона пляма.
До Катерини прийшов блідий.
– Я, здається, Івана вбив, – бурмотів безладно, нарешті розповів про все. Спитала, чим вдарив.
– Стільцем.
– Треба було чимсь важчим.
Залишила Данила в себе, а сама пішла до району.
Не хотіли спочатку пускати, питали. Ви теж з їхніх будете?
– Ні, – і пояснила все.
Відпустили, але сказали, коли ще раз спіймають, тоді вже…
Тільки вийшли, Марійка сказала:
– Не хочу я. Не піду.
Довго вговоряла її Катерина. Згодилася лише на те, що не буде бачити Данила з тиждень.
– Не можу… соромно.
– Ну, й добре, я його й близько не пущу.
– Що то буде?
А в Галини народився син.
Було 23-го – 24-го, Галина мусіла першого йти до лікарні, бо вдома допомоги ніякої й колотнеча. Лежав собі Петро, спав. Коли прокидається, – стоїть Катерина, сіпає.
– Ходім, – каже, – до лікарні, вже борсається.
– Куди в чорта вночі йти до лікарні, коли лікарня аж біля станції, а на дворі вітер і сніг, – протирав очи Петро.
– Ну, йди за «швидкою допомогою».
Катерина за акушерку.
Ходить Петро по вулиці, цигарку одну по одній кидає, курить, 25 хвилин здалося віком, аж ось «швидка допомога».
– В хату, в хату!
Зайшов лікар, але виявилося, що спізнився на одну хвилину. Родила Галина геройськи, без зачіпки.
Тепер йому два тижні.
На кого він схожий? Іноді здається, що на Петра, іноді, що на Галину, а іноді на Михайла скидається. Чорт його розбере. Ніс і підборіддя ніби Сушнівський, голос Петрів, а очима повертає, як Галька.
Тепер Катерина й Марійка цілі дні поралися коло малого Павлика.
Петро спочатку хотів його «Нуреси» назвати, та всі запротестували, і він, плюнувши, пішов сьогодні ранком продавати штани на товкучку, бо ні на що було купити малому пелюшок. Та хтось стягнув ті штани в Петра з плеча.
– Задививсь на якусь дівчину, – пояснював він, коли прийшов додому без грошей. Це зірвало цілу бурю захвату у Галини, а Катерина подумала:
«І таке цуценя хороше має сина…»