– Де Катя?
Мовчить. Пішла в хату. Ні слова.
– Що з Катериною?
– Погано.
Як увійшов, ворухнула пальцями.
– Гадала, що не прийдеш. Сідай.
Гладив руку, а вона:
– Хороший…
– Ні.
– Поганий?
– Поганий.
– Дурний. Поклич Марійку. Вийди, Михайле, на хвилинку.
Недовго чекав, Марійка швидко вийшла.
– Про що ви балакали?
– Радила їй кинути Данила.
– Ти?!
– Я. Чого здивувався? Данило все старого не може забути. Він ще глибше її втопить. Коли б ти міг допомогти їй, а то Данило й так з неї повію робить. Всі ви однакові.
– Ні, Катю.
– Що, Катю? Там вона продавала тіло лише, а він душу в неї купити хоче.
– Я не про те. Навіщо зробила ти це?
– О, знову своєї.
– Скажи.
– Не хотіла дитини мати.
– Ти не зрозуміла… Чому ти не пішла до гарного лікаря?
– А, от про що ти турбуєшся… Як це схоже на тебе… Іди.
– Не сердься.
– Іди, кажу. Завтра прийдеш…
Ніч минула. Прийшов ранок, і вранці прибіг Данило.
– До Катерини пустіть.
– Не можна, – сказала Галина. Відштовхнув, вскочив.
– То ви казали Марійці, щоб пішла від мене?
– Я.
Лаявся, ногами тупав, загрожував, а Катерина лежала бліда й сказала Галині:
– От устану, може, тоді все влаштую, а Данила треба провчити трохи. Хай помучиться, а Марійка поживе в моєї тітки. Покличте… й лікаря позвіть.
Прийшов лікар. Подивився.
– Погано. Надії зовсім мало… Зайду ввечері.
Увечері сказав Катерині:
– Швидко ми вам полагодимо.
Головою мотнула:
– Ні.
Коли людина вмирає, то почуває себе самотньою, бо найкращий приятель скаже тоді, що поганий в неї шлях, і не піде за нею.
А Катерина знала, що вмирає. Вечір темним оком дивився знадвору. Іноді ловила Михайлову руку й шепотіла.
– Не хочу я, ой, не хочу…
Нахилився Михайло, питав:
– Чого не хочеш?
Як від сну прокидалася й казала своє.
– Так. Нічого. Поклади свою руку. Холодна вона… Гарно піти зараз степом, вітер там, а пам’ятаєш, як той рік ходили, як золото спадало з дерев і яка я була дужа тоді. Як мій гурток на заводі?
– Приходили хлопці вчора, питали, то ти не веліла пускати нікого. Нічого-нічого, будеш скоро героєм. Підемо в степ знову.
– А будеш любити, як я схочу?
– Буду… Лише скажи як…
– Ну, – безсило рукою махнула.
– Ну, що ж…
– Ну, що ж, коли ми інакше любити не можем ще. Галю, ти не будеш проституткою? А ти, Петро, не зробиш її такою?
– Що? – здивовано.
– Так. То Марійка казала. Михайле, ти знаєш, чому я зробила це. Аж до останнього, коли вже сиділа в лікаря, все думала, що цього не буде, а потім рішила з тобою порвати, а дитина б зв’язувала, я сама у всьому винна.
Катерина просила залишити її одну, а потім Галину покликала.
– Ці спали, а ці прочитай, а потім Михайлові колись віддаси. Поклич Михайла.
– Це ти? Зламало таки. Кинь. Все буде гаразд!
– Ну-ну, не дури. Я сама знаю, – знайшла сили жартувати: – Не цілуй нікого так міцно, ніколи: губи боліли… Миша, більше уваги звертай на ту, що любиш, силкуйся зрозуміти кожну маленьку думку її і вмій чути те, про що не кажуть, про що іноді мовчать.
Лежала вона така біла, струнка, а очи темні.
– Михайло, скажи щось гарне.
Що скаже він? Що вже осінь голубим небом задивилася у снігову воду? А вона сказала, очи світилися тьмяним блиском:
– …Надворі весна. Я скоро встану вже і ми підем з тобою у степ… по волошки. Як море він розкинувся… степ… мабуть, маки цвітуть? Що ти кажеш? Мені говорити не можна. Осінь на дворі. Всі ви злі, я не хочу мовчати…
А Михайло казав про весну, про блакить, про весну, що прийшла після зими, про степ. Вона слухала й вірила така бліда, струнка, а очи темні. Через дві години почала задихатися. Заспокоював. Подивилась з докором.
– Не бачиш хіба, що конаю?
Петро айстри приніс.
– Квіти перші хороші, – гладила їх.
А лікар казав: коли б ще не сухоти, то, може, і витримала би, а так організм надто слабий і багато крови загубила.
Почала в непритомності марити, казала, що скоро вся земля покриється квітами і буде так гарно, так сонячно і всі люди, як квіти. Потім знову дивилася ясно. Турбувалася про Марійку.