– Цілуйте… – прошептала Марія Павловна і схилилась до нього.
Справжнє прізвище – Олександр Варавін. Інші псевдоніми: Аполлоній Листопад, Олесь Топаз. Народився 1899 р. в с. Боголюбівка на Катеринославщині. Був сотником армії УНР, після поразки Визвольних змагань опинився разом з іншими вояками в таборах інтернованих у Польщі. Там взяв участь у літературно-мистецькому товаристві «Вінок», друкував на початку 1920-х поезії та оповідання в часописах «Веселка», «ЛНВ», «Залізний Стрілець», «Рідний Край», «Нова Україна».
У 1922–1924 рр. О. Варавін навчався у Подєбрадах. У 1931 р. видав у Празі збірку поезій «Земля і сонце» під псевдонімом Олесь Топаз. На початку 1930-х друкувався в журналах «Нові Шляхи» та «Промінь».
У 1932 р. виїхав в Україну. Там його, як і всіх інших поворотців, репресували.
«Підем, Панно, у простори…»
Підем, Панно, у простори,
Де мажорний вітра подув
На безводній хвилі ходить
Переходом, як на морі…
Підем далі, там де луни
Вічно-юних передзвонів
Невгомонним срібним тоном
Зунісонять наші струни…
«О, не бійсь, що розпустила…»
О, не бійсь, що розпустила
Темні крила ніч над полем… —
Доокола тільки колос
Та твій голос легкокрилий.
О, не бійсь, що зорять зорі
Сріблозорим переблиском, —
Як барвисто, ряснолисто
Слів намисто нижеш скоро.
Сну нема… Думки кружляють,
Відлітають в інше місце,
Де в колисці променисті,
Перлочисті мрії сяють…
Подивись – які величні,
Довговічні і ментовні,
Злотомовні, щастям повні,
Безгріховні, блискавичні.
Скоро ранок… зійде сонце,
У віконце кине промінь…
Збудить пломінь в легкий спомин.
І відгомін мовить: сон це?
Ні, не сон, а барвні трелі
Невеселі з серця линуть…
Українять, волю чинять,
В борні гинуть, як об скелі.
Чуєш – грають перед ранком
Колисанку в снах мелодій? —
То свободні, хороводні
Линуть оди вже над ґанком.
Ах, скоріше ніч втікала б,
Заплітала б чорні коси,
Впали б роси… голі й босі
На покоси мандрували б…
О, прислухайсь… трелі грають,
Вибивають… злотодзвонять…
Сум хоронять, сміх боронять,
Передзвонять, перлосяють…
На хмари вітер налітає
І з ними бавиться в танку:
То їх розгонить, то збирає,
То кожній зв’яже по вінку.
То обнесе по всіх країнах,
То в роси їх перелива…
То непомітно розсіва
На білосніжних верховинах.
Хотів і я так налітать.
Уста вродливі цілувать, —
Побачить дно очей вабливих…
Але холодним зором ти
Гасила мрії золоті
При наших зустрічах журливих.
Ходім в сумну, нелюднену пустелю
Величні сфінкси там стоять.
В них люди віковічно сплять…
Ми там збудуємо оселю;
Ходім скоріше… Постривай,
А Рідний Край?
Ходім в буйне, шумно-веселе місто,
Де в день і в ніч кипить бенкет.
Там не голосить кулемет,
А гра оркестра урочисто.
Ходім скоріше… Постривай,
А Рідний Край?
Ходім туди, де вічно сяють зорі,
Де вічно шелестить трава.
Де сонце сяйво розлива.
Не утікаючи за гори…
Ходім скоріше… Постривай,
А Рідний Край?
Нехай моє серце кліщами шматкують.
Нехай підбирають всі скарби надій, —
Тебе, люба Пісне, вони не вгамують:
Співай і радій!