Выбрать главу
І не буяти вже, не гнати сік отавам. Сухі, порожні ранки золоті, І вже нещирі всі оті ласкаві Слова твої… Ох, – все не ті, не ті.

«Під кручею – сніги. Плач вітру по слідах…»

Під кручею – сніги. Плач вітру по слідах… І темна і важка лежить вода, як лід той темний… Мертвий той вогонь, дідів, батьків життя… їх кров та біль на сконі. Зоря у пустирях надвечір зажовтіє, і вир снігів заточиться, збіжить у темну, сонну, синю безвість, безнадійність… що ясна сила снилася лиш мить… Схолоне, змовкне все… Лиш білий, мертвий сніг, Лиш попіл давнини, що ніччю й болем ліг… Пальці – ті вузли! Весела криця – очи. Все вперед! – ген, у безкрай нестримний тупіт, біг. Вся твоя земля, – як бачиш, як захочеш. Очі бачать світ, щоб він у серце ліг. Не казкові коні на припоні! Ні! Не хмари на бурю і не грім там – за горою! Тільки вогні у далині! А жаль та сум та біль – на дні, та горить проклін усім, що ждуть спокою. Над поля і луки… понад тихе те село в схови давнини – могили – заклик гупне громом! Що цвіло – достигло! Нині зв’яне, а на зло маємо ми лік той, – кров, що хиб не зна, не знає втоми. І безкрай, світами, нині творча путь, і нема чого зідхати та журитися! Поки очи бачать світ та хочуть його, – п’ють, поки витримає серце бити й битися.

Петро Ванченко

Народився 1898 р. в с. Жуки на Полтавщині в родині селянина-бідняка. Освіта середня.

Належав до літературної організації. Автор збірок оповідань та повістей «Жива реклама», «Мужність» (1928), «Обов’язок», «Три пальці» (1929), «Клопіт цирульника Еміля Термана», «Повість без назви» (1930), «Онопрій Кудь» (1933).

Арештований 6.12.1934 р. Полтавським міським відділом НКВС УРСР. Слідство велося Харківським обласним управлінням НКВС. Ванченкові інкримінували членство в «терористичній організації, яка намічала вчинити ряд терористичних акцій над вождями партії та уряду». Під час допитів визнав свою вину, але в заяві на ім’я оперуповноваженого Харківського обласного управління НКВС Бордона написав, що «не був здатний на практичне здійснення теракту». А на пізніших допитах стверджував: «Переконань терористичних у мене не було. Я не вірив у можливість здійснення акту».

4.04.1935 р. Бордон виніс постанову щодо твору П. Ванченка «Оповідання про гніду кобилу». Цей твір опублікований в журналі «Червоний Шлях» (1929), номер якого було долучено до справи як речовий доказ. Тим більше, що оповідання викликало значний резонанс, а відтак автор навіть змушений був виправдовуватися. Того ж дня Бордон допитав Ванченка у зв’язку з цим твором, в якому вбачав «злісний пасквіль на Радянську владу»:

«– Ви визнаєте, що під виглядом „гнідої кобили“ хотіли показати широкому читачеві Україну, яку „експлуатують“, з якої „знущаються“ і яку врешті-решт замучили; кучер Самсон, в особі якого ви подаєте представника пролетаріату, знущається з України до смерти?

– Ні, не визнаю».

За вироком закритого судового засідання, що відбулося 27–28.03.1935 в Києві, П. Ванченко за «участь у контрреволюційній підпільній боротьбистській організації, що мала за мету повалення Радянської влади на Україні, відрив її від Радянського Союзу і створення незалежної української буржуазної держави» разом із іншими обвинуваченими (зокрема, письменниками М. Кулішем, Г. Епіком, В. Підмогильним, Є. Плужником, А. Пановим, В. Поліщуком, Г. Майфетом, О. Ковінькою, В. Штангеєм, В. Вражливим) засуджений на 10 років позбавлення волі з конфіскацією належного йому майна. Направлений в Біломорсько-Балтійський табір НКВС СРСР.

Лист до редакції

Шановні товариші!

Цього року у березні я видрукував у № 3 Червоного Шляху своє «Оповідання про гніду кобилу». Багато товаришів і кілька редакцій нашої періодики закинули мені через цей твір обвинувачення у правому ухилі і далі – в контрреволюції. Вважаю за свій обов’язок об’яснитися з радянською суспільністю й зокрема з тими товаришами, що інкримінують мені тяжке обвинувачення. Перше: мій твір – звичайне оповідання епічного характеру, і ніяка байка. Нікого я ні алегоризував, ні символізував під гнідою кобилою; справжнім героєм цього твору є звичайна собі шкапа, що в рабстві своєму промовляє до людини надірваним трагічним голосом. Ці слова мої про істотний зміст твору стверджуються хоч би поверховою формальною аналізою оповідання. Пишучи його, я мав на увазі виключно гуманну настанову – захистити тварину, яка, на мою думку, посідає в природі цілком законне місце, від надмірної експлуатації та знущання бодай до того часу, коли наші соціяльні здобутки дозволять нам користатися лише з праці коня сталевого. Очевидно й редакція, уміщуючи мій твір, так його розуміла й саме в такому сенсі поділяла мої думки.