І він прокинувся.
Надворі вже було темно. Дощ ущух, але блискавиця ще й досі освітлювала небо. На селі десь валували собаки. Голоси їх були незнайомі Бруньці й чужі. Тоді він підняв писок угору й завив.
Згодом з хати вийшов дядько і, вчувши Бруньчине скиглення, підійшов до нього й ударив його під бік. Брунька замовк і знову заснув.
На цей раз йому приснився чоловік у бур’яні з вип’ятою горлянкою. На ньому була розстібнута червона сорочка, що він уже колись бачив її, і сірі заялозені дьогтем штани. Але лице його було як у дядька, що вчора полонив його мотузком. Як і тоді, коли то було увіч, Бруньці запахло кров’ю й прокинулось бажання розчавучити горбату горлянку. Він, не роздумуючи, кинувся вперед і несподівано затиснув у зубах свою лапу…
Ранком прийшла до нього висока, ставна жінка в чорному очипкові й поставила перед ним круглу кавратку з моченими висівками. Брунька нюхнув їх і відвернувся. Він був голодний, але страва пахтіла чимсь терпким, неприємним, і він не міг її їсти.
Та скоро голод узяв своє й кавратка спорожніла.
Потім білявий хлопчик, безштанько, приніс йому холодної води. Він – поставив її перед Бруньчиним носом і почав з ним гратися. Але той не приділив йому ніякої уваги й, напившись, знову заплющив очи.
І лиш по обіді він трохи оклигав і почав цікавитись новою оселею. Йому повернулися сили й разом з ними здоровий настрій. Десь ще боліли ноги після вчорашньої ходьби й щеміло серце по теслиній оборі, але безліч живчиків, прихованих по всьому тілу, виступили вперед і, розбуджені новими вражіннями, новими місцями, пом’якшили згадку за вчорашні події.
Він вийшов на причілок сажа, скільки тому дозволила вірьовка, й оглянувся навкруги. Сонце сливе сторч повисло над головою й купало в своїх променях дядьків Трохимів двір. Ліворуч від сажа біліла хата з сірою солом’яною покрівлею й присадкуватими дощаними сіньми. Навпроти хати – повітка, поруч загорода з луб’яною ворітницею, а трохи поодаль погрібник, дуже схожий на степовий курінь з рогозовою запоною. Просторінь між хатою й повіткою густо заросла зеленим шпоришем, і на ньому гралася купа Трохимових дітей.
Навпроти сажа, за кілька кроків від Бруньки, стояв колодязь з чотирикутною вербовою цямриною, а далі зеленів садок, обгороджений низьким терновим тином.
Праворуч був тік, уставлений кількома прикидками соломи, серед яких визирав невеличкий половник. А за половником ішла левада, потім город, що й закінчував Трохимову оселю, приховуючи невидиму межу десь у повітрі.
Брунька, нарешті, ворухнувся й, забувши за свої кривди, солодко позіхнув. Йому безперечно все це подобалось, але час уже зняти з нього вірьовку й відпустити додому. Він бо занудився по Христі, і тесля, мабуть, уже гнівається, не бачучи його в дворі.
Але ніхто не підходив до нього, щоб уволити його бажання й покінчити, нарешті, з невеселими жартами.
І він знову накинувся зубами на вірьовку.
Та незабаром прибігла висока жінка й, розмахуючи ціпком, загнала його під саж.
Увечері його перевели від сажа у двір і прив’язали біля загороди. Тут він мав стерегти чорну Трохимову шкапу й муреньку корову.
Як і ту ніч, валували на селі собаки й, слухаючи їх, Брунька кілька разів поривався вити. Денні вражіння приховалися десь у чорній пітьмі, і йому знову стало сумно. Поруч з цим і його злоба до Трохима зростала. Прислухаючись до кожного шелесту, він вбачав у ньому його кроки й починав шалено гавкати. Він ладен був справдити свій нічний сон, якби оце бородатий дядько наблизився до нього.
А в той час Трохим, його новий господар і господар двору, прислухаючись до цього гавкання й лаючи бліх, що заважали йому спати, по своєму оцінював достатки нового пса.
– Ну чистий тобі вовк, – говорив він дружині. – Тепер ми можемо спокійно спати!..
Другого ранку подружжя поїхало в поле брати просо й лишило Бруньку біля загороди пектися на сонці.
День на диво випав гарячий. Ще тільки тінь від димника зійшла з луб’яної ворітниці, як у Бруньки вже пересохло в роті. Потім йому знову розболілась голова й під вовною запашіло вогнем. Але ні води, ні холодка поблизу не було.
Так він і промучився аж до пізнього снідання, поки в двір не повернулася Трохимова дружина й не відвела його під саж.