Выбрать главу
ІІ
Щодня все тануть голубі простори, Щодня прозоріє замріяна печаль… Тополі обнялись, і хтось смертельно-хворий Одяг в останній раз бурштини і кораль… Глибока осінь, наче дно криниці, Що вабить таємничо-тихим дном… А в небі тануть дні… і линуть в ірій птиці, Черкаючи об мури хмар крилом… Невже ж відваживсь ти тут зимувати? Невже тобі такий міцний полон? В сплетінні вій твоїх, в очей суворих ґратах Заплутався лінивий юний сон… Ну, що ж, зимуй. В одвічнім шумовинні Нехай загасне полум’я турбот, В таємнім шелесті і шепоті невпиннім Є щастя для таких, як ти, істот… А вчора – мов у сні (навколо жовтий жовтень, І сон землі й мережаний туман…) Учора над кущем засохлим і пожовклим Я вчула ясно пахощі троянд…
ІІІ
Сьогодні голуби мої тривожні Кружляють у осінньому танку… Ти – тільки випадковий подорожній На запашнім, заквітчанім шляху… Чи крук там очи виклював у трупа, Ті очи, що ціловано не раз,
Чи так напитися схотіли спраглі губи З криниці болю, з джерела образ. Так дівчина над лісовим струмочком, На мостом перекинутій вербі, Співає тихим, тьмяним голосочком Про сокола, що горлицю любив… А потім схилиться і жалібно заплаче, Що папороть у гаї не цвіла, Що чорний крук над трупом знову кряче, Що сині очи стали мов зі скла — І прийде випадковий подорожній, Немов би чув, неначе знав усе, І в подарунок чистий і порожній Їй зайвину весни своєї принесе…
IV
Так сталося… Порожня і велична І знов холоне чорная земля, І на скрижалях мудрих і одвічних Вам присуд пишеться, спустошені поля. Ти хочеш знати, як чуже сумління Керує в мороці і зрячим, і сліпим; Се тільки так: в непевнім шумовинні Скоритися промінням золотим… Ти хочеш знати, як у лютім герці Вбивається прекрасне й молоде; Се тільки так: твоє розбите серце Знов золотою квіткою цвіте… Ти хочеш знать, як тьмяні мертві фарби Живуть і дихають від дотику митця, Се тільки так: сховай нетлінні скарби, Пий трунок самоти в коханні до кінця. Так сталося… В утомі без змагання Ще раз скорилася покривджена земля… Ти хочеш знать, як губиться кохання? Се вічна радість для таких, як я.
V
Колись у день, як сонцю буйну славу Гули чмелі у квітах запашних, — Я лугом йшла… його достиглі трави Аж до рамен торкалися моїх… Я лугом йшла… А в небі вічна зміна, А в небі оргія перлинно-білих хмар, Купайлів день в одвічнім шумовинні Заносив ніж і готував удар. А в тілі і в душі така блискуча повня, Така нестерпна сили зайвина, І так хотілося: на білім щастя човні з уст гранатових отруту пить до дна… І думалось……. ось-ось за поворотом стріну, Підійде зараз той, хто все життя чекав… Нікого навкруги… лиш вічна в небі зміна Та море роменців в зеленім морі трав… Жила… і плутала барвистими стежками, Але навіки привидом моїм Лишилось поле з білими квітками Та вічна зміна в небі голубім…