Марко Вовчок
НЕВІЛЬНИЧКА
(присв'ячено Б.А.М.)
Давно колись, у Овручеві, коли знаєте, народивсь хлопчик Остап і, як тільки став він на свої ніжки, зараз пішов по Овручеві, подививсь усюди — та й каже: «Ге-ге! Погано жити людям у Овручі! Треба б сьому лиху запобігти!»
Бо тоді, бачте, набігала на Вкраїну усяка невіра — турки, татари, — не так, як тепер, що хоч бува теж подія, та вже інша, християнська — чогось не так, мабуть, обідно, чи що? То ж, кажу, тоді набігала усяка невіра — турки й татари. Нищено міста красні, чимало козацтва зведено з світу, багато дівчат і жінок у полон забрато.
Приходить Остап додому, а батько й мати його питають — бо, сказано, одинець, дитина — то в вічі їй дивляться і зараз вже постережуть усе, — питають:
— Чого се ти, синку, задумався?
— Від того я, — каже Остап, — задумався, що погано людям у місті Овручі жити!
— Ге-ге-ге! — каже батько, а мати тільки зітхнула важенько.
— Треба сьому запобігти! — каже Остап.
— Ге-ге-ге! — знов вимовив батько. — Рад би у рай, та… — А мати ще важче зітхнула, та й на тім розмова й скінчилася на цей раз, ще батько й мати зажурилися, кожне по-своєму: батько охмурнів, повісивши голову, а мати, голівоньку схиливши, осмутніла, а Остап знов пішов по місті Овручі походжати, та оглядати, та свою думу думати, свою раду радити.
А потім час плив своїм пливом — як завсіди, й Остап ріс своїм ростом, як звичайно. Тільки, що як впало йому у думку і в душу, що в Овручі погано людям жити, то як наче зернятко яке прийнялося, розвилося, розкорінилося: він вже не заспокоївся з тієї години і усе тільки думав, та гадав, та замишляв. Тим часом як інші хлопці билися із собою, немов півні, за яку свою погану, або, як ведмеді, посідали одно одного за які цяцьки, або гралися та пустували хорошенько, Остап тим часом усе походжав, та поглядав, та замишляв.
Як усі тії, що дуже собі головоньку жують, чи клопочуть, або дуже у чімсь кохаються, Остап часом, як піде ходити, то й далеко зайде, поки його що схаменить. Оце одного разу дуже він далеко зайшов у своїй такій журбоньці, коли ж ось шурхнуло — наче птиця пурхнула, брязнуло — наче стріла за стрілою пролетіла, ледве його не скинула з місця, ледве він встиг забачити взброєного турчина на легкім коні, а в турчина — дівчину з русою косою, що простягнула руки до його й вимовила: «рятуй, козаче!», і усе зникло, як не було ніколи.
— Коли б же сила моя та літа мої! — промовив Остап, і дуже гірко йому стало, що не міцна ще сила його, не великі ще літа.
Оце якби нам з вами, вам та мені, таке трапилось, то б ми, я та ви, ахнули й зітхнули (чого поминати маємо, що теж дуже [б] перелякалися?), прийшли додому, поговорили із сусідами та й забули, а Остап ні — не забував.
Знов одного разу послав батько Остапа у ліс по дрова. Самі, мабуть, знаєте, як то веселенько їхати веселеньким ранком до гаю: сам гай наче сміється, шумлячи назустріч вам, — усяке, здається, серце радується, усяке око тішиться, а Остап, що погляне, то око його гірш засмутиться, серденько більш принудиться.
Коли от ярок попід самим гаєм, і тільки що у ярок, кінь як шарахне убік, — бачить Остап — лежить при дорозі козак вбитий: молодий, у самому квіті своєму, міцний, у самій силі своїй, лежить, згублений навіки. Остап прихилявся й склонявся до його, прислухаючи — не дише, ні.
Якби таке нам, вам та мені, то що ж робити; чи ж се перший випадок лихий? Ми б, ви та я, попотужили, може, й поплакали та й дали собі покій, а Остап ні — собі покою не давав.
Третього разу випало йому проступити аж у самую країну од схід до захід сонця, від півдня й від півночі, і така скрізь країна поруйнована, поневолена показувалася, що Остап аж за голову взявсь.
Коли б се ми, ви та я, то б ми пожалкували звичайненько та, загородивши собі якусь придобоньку, у куточку за нию сиділи тихо; а Остап ні — не занедбав.
Не було Остапові сну, ані відпочинку; не було спокою, ані відради. Який жаль його, яка його туга посідала — ви, діточки, того не можете й не мусите знати. Наче голос який кликав його, неначе ціла країна рідна гукала на його, немов усе лихо людське благало: рятуй, рятуй!
Чи ж то кожного такий голос хоть часочком не покликав? Еге! Чому ні! Та, бачте, інших багато теж голосів гукає: «А що тобі буде? А як тобі прийдеться?» Та й поглушають…
Почали люди добрі на Остапа поглядати, почали трохи з його й кепкувати — хто гірко, а хто любенько, а хто — то й засмутивсь, а хто — то й злякавсь…
Я знаю, що якби з нас, з вас та з мене, почали люди так чи так кепкувати, то б ми засоромились страх, почервоніли червоніш півонії, усе покинули й втекли, й сховалися; я знаю, діточки, що якби ми, ви та я, кого такеньки засмутили або перелякали, то б ми хутесенько й заспокоїли; та Остап, бачте, не такий був, — а як він був не такий, то не так і робив.
Отже ж, тоді за се почалися йому усякі напасті, біда та лихо. От як у казці, що бабуся колись розказувала, козаку треба було гори крутії переходити, ріки бистрії перепливати, огонь палющий перестрибувати, — пам’ятаєте? Пам’ятаєте, ми ще тоді з вами радили тому козакові невгамованому усе теє занедбати та додому повернутися — хай йому усе добре! — і тоді ж, пам’ятаєте, ми з вами перед своєю душею зареклися, що самі зроду-віку у таке клопітне не вберемось — пам’ятаєте? Отже, Остап ввібравсь, завзятий! І увисились поперед ним гори крутії такі, що й не приступити — наче стіни голі; й поплили перед ним ріки глибокі та бистрі, що кручі рвуть, сяють, як діамант, й мечуться хвилею, ніби з пловців кепкуючи; й запалав огонь поперед ним, палячи усе округи себе, як з’їдаючи.
Діточки, що, якби нам таке? Ніжечки ж наші бистренькії! Було б вам тоді роботи! Та маю таки надію, що не попустили б нас загинути, а занесли б хіба у другий кінець світу Божого, де нема огня, хіба щоб тільки кашу варити або у хаті засвітити; де по ріках перевізчики, а у горах шляхи пробитії…
Отже, ви й почали любо марити, яка-то країна та славна — годі-бо: тепер перша річ нехай провадиться про Остапа, що він дравсь на круті гори, зривавсь, котивсь додолу, знов чіплявсь, знов зривавсь та знов-знов-знов, поки аж верховини дочапав; що він плив бистрою рікою, захлескувавсь, тонув, вибайкувавсь і знов-знов-знов, поки аж на березі став; що він у огні опалювавсь, присмажувавсь, горів повелику й помаленьку, подуже й полегеньку, поки аж опинивсь на свіжому містечку. Пригадайте, що тільки птиця хутко гору перелітає, риба бистро ріку перепливає і тільки купальський огонь можна у мет перестрибнути — то Остап чималий час побивавсь; я то й не приможу вам оповістити, кілька раз сонечко зіходило і западало і знов, і знов, і знов, а теж — кілька раз місяць виносив золоті роги, поки Остап збувсь своєї праці…
Важка була! Я бачу, ви розумієте яка, бо зітхаєте, й собі й мені не жадаєте…
Отже ж, по усіх своїх трудах та по усіх пригодах Остап повертавсь додому… Прохаєте оповістити вам усяку пригоду у подробиці — годі! Се тепер, удень, та й те, поки ще не чули, то прохаєте, храбруючи, а прийде ніченька, спати не будете — цур йому! Лучче про те й не згадувать!
Отже, кажу, по усіх своїх трудах та по усіх пригодах повертавсь Остап додому, їхав конем вороненьким. Він покинув свою хату, отця й неньку, й місто ще молодиком — у таких літах один мій родич ще страву у вухо заносив, не сила його ще була, мого золотенького, у ротик вправити — а повертавсь Остап вже мужнім козаком на тій порі, як от, знаєте, наш сусід, що викохав собі прегарного уса, на руці має перстень й шукає, — такеньки ж журливо шукає коней строкатих покупити. Щирий козак Остап був, і, як він їхав вороним конем, дивитися було мило… Не можу його хвалити, бо як хвалити, то й треба до чогось прирівняти, а до чого ж я козака, щирого козака, рівнятиму у світочку?
Повертавсь Остап додому, і вже близенько було йому до міста, вже знакомісінькі місця з усіх боків показувалися і з ним віталися, вже місто мріло недалечечко. Він під’їжджав дуже раненько, тоді як ще ми з вами спимо товстеньким сном.
Ранок тільки що зачервонівсь й зазолотивсь, тільки ще найраніші пташки щебетали, тільки ще найдбайливі люди обуджалися.