— Як би там не було, вона заручена, — повідомила Джинні потайки спостерігаючи за співрозмовником. — Виходить заміж наступного місяця.
— За кого? — спитав хлопець, відводячи очі від пальця.
І Джинні повністю використала ту нагоду, що він знову дивиться на неї.
— Ти його не знаєш.
Він знову став копирсатися із заліпленою вавкою.
— Мені його шкода, — тільки й промовив брат Селени.
Джинні пирхнула.
— Кров іще йде, просто ллється. Як гадаєте, може, треба його чимось змастити? Чим помазати? Меркурохром підійде?
— Краще йодом, — порадила йому Джинні. Але трохи згодом, зрозумівши, що за даних обставин така відповідь занадто чемна, додала: — Від меркурохрома взагалі жодної користі.
— Чому це? Що з ним не так?
— Просто не годиться для таких випадків, от і все. Візьміть йод.
Хлопець знову подивився на неї.
— Але ж він щипає чи не так? Він щипає чорт зна як, га?
— Щипає — погодилася Джинні — але ж ви від цього не помрете, правда ж?
Судячи зі всього, така відповідь брата Селени не обурила, і він знову зосередив увагу на пальці додавши:
— Не люблю, коли щипає.
— Ніхто не любить.
Він кивнув на знак згоди і буркнув:
— Егеж.
Джинні трохи поспостерігала за ним іраптом заявила:
— Годі вже чіпати його.
Селенин брат так різко відсмикнув здорову руку, наче його вдарило струмом. Він навіть випрямив спину — чи, скоріше, став не так сильно горбитися, — і подивився на якийсь предмет у протилежному кінці кімнати. На його обличчі з неправильними рисами з’явився майже мрійливий вираз. Він устромив нігтя вказівного пальця здорової руки у щілину між двох передніх зубів, дістав звідти якусь крихту й повернувся до Джинні.
— П’їлиже?
— Що?
— Обідали?
Джинні похитала головою.
— Поїм, коли повернуся додому, — відповіла вона. — Мама завжди готує мені ланч і чекає доки я прийду.
— У мене в кімнаті лежить півсендвіча з куркою. Хочете? Я його не їв, нічого такого.
— Ні дякую. Чесно, не хочу.
— Але ж щойно грали в теніс. Невже не голодні?
— Не в тому справа, — пояснила Джинні й знову поклала ногу на ногу. — Просто мама завжди чекає на мене з ланчем, коли я повертаюся. Тобто коли я не їм, вона просто божеволіє.
Схоже, брат Селени прийняв таке пояснення. Принаймні він кивнув і відвернувся. Але раптом знову подивився на Джинні.
— А молока вип’єте?
— Ні дякую… але спасибі що запропонували.
Він із відсутнім виглядом нахилився і почухав голу ногу.
— Як звуть того хлопця, за якого вона виходить заміж?
— Хто, Джоанна? Дік Ґеффнер.
Брат Селени не зупиняючись чухав ногу.
— Він капітан-лейтенант на флоті — додала Джинні.
— Ну то й що…
Джинні хихикнула. Вона дивилася, як він чухає ногу, аж доки та не почервоніла. Коли ж він почав шкрябати нігтем болячку на нозі дівчина відвернулася.
— Звідки ви знаєте Джоанну? — спитала вона згодом. — Я ніколи не бачила вас у нас вдома, і взагалі…
— А я у вашому чортовому домі ніколи й не був.
Джинні почекала трохи, але до останньої фрази він нічого так і не додав.
— То де ж ви познайомилися?
— На вечірці
— На вечірці Коли?
— Не знаю. Різдво, сорок другий. — Сунувши два пальці у кишеню піжами, він витягнув звідти цигарку, яка мала такий вигляд, наче на неї хтось наступив. — Киньте мені сірники, га? — попрохав він. Джинні передала йому коробку, що лежала на столі поряд із софою. Так і не розпрямивши цигарки, він запалив її та поклав використаний сірник у коробку, відкинув назад голову, повільно випустив із рота величезну кількість диму й втягнув його носом. Так і палив, у французькому стилі. Дуже ймовірно, що то була не салонна бравада, а скоріше хизування таємним досягненням юнака, який, певно, колись намагався поголитися лівою рукою.
— А чому Джоанна — задавака? — спитала Джинні.
— Чому? Тому, що вона така. Та звідки ж мені знати, чому?
— Так, але я хотіла зрозуміти — чому ви так вважаєте?
Він стомлено повернувся до неї.
— Слухай. Я написав їй вісім чортових листів. Вісім. Вона на жоден не відповіла.
Джинні трохи подумала.
— Мабуть, вона була зайнята.
— Егеж-бо. Зайнята. Наче чортова бджілка.
— Вам обов’язково так лаятися? — насмілилася спитати Джинні.
— Атож-бо, чорт забирай.
Джинні усміхнулась.
— До речі скільки ви були знайомі — поцікавилася вона.
— Достатньо довго.
— Ну, я мала на увазі — чи ви їй телефонували і таке інше?
Ну, тобто, ви хоч раз їй зателефонували?