– А Франко як критик, – питає пан І. 3., – чи справді був таким безоглядним, як про нього говорять?
– Гм, як би то вам сказати… мав свої, що так скажу, настрої... хоч і це не без причин. От хоч би таке. Будучи ще студентом, дістав я був працю в «Просвіті»... І ось, переглядаючи книгу членів, натрапив на таке: «Іван Франко того й того дня виключений з членів». І за що? – питаю я вас. Адже ж тому самому Франкові, якого виключили з членів «Просвіти», російський уряд запропонував професорську кафедру в університеті в Дорпаті, але він не прийняв цієї посади, бо, як мені казав: «Хочу працювати серед своїх і для своїх».
Мені самому, якби не Франко, й не снилося б бути письменником. От написав був я кілька статей до «Діла» із моїх босняцьких споминів. Зустрівшись зі мною у Львові, каже мені Франко: «Пишіть дальше: це має літературну вартість».
Франко стояв тоді на вершині своєї слави, й таке признання з його уст подіяло на мене так, що я почав писати. Перша моя річ «Образа гонору», прийнята, як чергова книжка для народу, була нагороджена премією 50 гульденів з фундації Дубравського. Опісля скортіло мене післати на конкурс «Зорі» мою більшу повість «Олюнька». На мою велику радість, дістав я від покійного Євгена Олесницького письмо, що мою повість поставлено на першому місці та що в жюрі над тим конкурсом був і Франко. Він же написав таки в тій «Зорі» дуже прихильну критику на «Олюньку». Яке ж було моє здивування, як за кілька літ прочитав я, вже не тямлю де, іншу критику Франка на «Олюньку», що то, правду кажучи, не є нічого, хіба збірка різних епізодів, пов’язаних з собою...
Кажу: мав як критик свої настрої... Мені вони вийшли на добре... А може, на зле? – посміхається Андрій Чайковський. – Бо з того часу, як Франко защепив у мене письменницького бацила, не можу вже його позбутись і, мабуть, до самої смерті не позбудусь уже... Але от пригадую собі, що Галіп з Буковини, молодий чоловік, написав був побутову повість з життя буковинських студентів і надрукував її. Франко так «зрізав» ту повість і її автора, що той чоловік ніколи більше в житті й стрічечки не написав... А прецінь чоловік був ще молодий... й годі було передбачити, що з нього ще виробитись могло б...
Оповідає нам письменник один веселий епізод, як то, будучи в гостині разом з Франком в монастирі в Краснопущі (тоді ще не зреформованих оо. василіян), ледве одобрухали вином ігумена, що не хотів їм показати своєї бібліотеки. Андрій Чайковський був з синками. Хлопчики захопились старими розбитими органами, а «непримиримий» ігумен розсівся з ними на підлозі й давай бавитись собі з дітьми. Франко тим часом нишпорить у бібліотеці, що в неладі розсипалась по шафах, ба навіть по підлозі. Ось прощаються з ігуменом й виходять з монастиря. За брамою Франко стиснув мене під руку і з тріумфом показує рукопис: попросту викрав від ігумена. Була це інструкція, як призивати бога, з якимись кабалістичними знаками на старому сірому папері. Франко зараз же пригадав, який то папа заборонив був поширювати ту єресь.
І ще один, і ще один епізод з життя Франка затримує нас понад міру пристойності довго у ввічливого господаря. Направду ніяково стає перед розпочатим писанням на бюрку письменника. Поглипуємо на рукопис і нарешті збираємося відходити.
Андрій Чайковський догадується про наше німе питання й сам відповідає:
– Викінчую велику фантастичну повість, не знаючи, чи знайду видавця, бо повість з деякими ознаками сатири.
Ще раз прощаємося й дякуємо. Не знаю, за що більше: чи за уділені спомини про Франка, чи за ту щиру ввічливість, якою зустрінуто нас у цьому домі.
Р. S.
Щодо мене особисто, ніколи не забуду тої уважливості й сердечності, з якою сеніор наших письменників віднісся до мене, початкуючої робітниці пера. Дійсно, варто працювати й боротись з усякими перешкодами на цьому важкому шляху, коли чуєш такі теплі слова заохоти.
1934
КІЛЬКА ДНІВ НА ЗЕЛЕНІЙ БУКОВИНІ
У О. Кобилянської
Було це при кінці лютого. Якраз у ті теплі сонячні дні, що пахли пролісками й провесною. Згори ллялося тепле «буковинське» сонце, а під ногами дзюрчали калюжі, й тому Буковина не була в той час «зелена».
Але в моїм серці вона вічно зелена й вічно весняна. І тому скільки разів я приїжджаю до Чернівців уже як «вигнанець» з рідного краю, не можу не хвилюватись на сам вид міста, яке зробило колись мою найпершу молодість такою багатою.