А час поставив своє «veto». І «він» не вступив. Я теж, незважаючи на те, що з чотири дні мала перед собою, не вспіла вже заглянути на вул. Одобиску.
1937
ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА ЗБЛИЗЬКА І ЗДАЛЕКА
Після вісімнадцяти літ вигнання і гіркого емігрантського хліба, приїхавши в рідні Чернівці, я – річ зрозуміла – розгубилась трохи. І заким ще вирішила, куди мені скерувати кроки, я купила свіже число «Радянської Буковини». Звідки і довідалась, що радянська визволена Буковина готується до вшанування 55-річчя літературної діяльності Ольги Юліанівни Кобилянської.
Славно! Останній акт життєвої драми цієї великої людини, на злість ворогам, кінчається бадьорим, визвольним акордом. Злостива доля була таких велетнів українського народу по цей бік Збруча, як Іван Франко, Василь Стефаник, що, віддавши увесь свій труд для народу, на схилі життя поневолі мусили були сходити в тінь. Але те минуло назавжди.
Ольга Кобилянська – це нове життя, це радянська влада, звільнена Північна Буковина.
Саме 53 роки тому Іван Франко одержав одного дня досить грубий пакет, адресований гострим «готичним» жіночим письмом. Новела, підписана невідомим в літературі прізвищем, але чому такий заголовок: «Вона вийшла заміж»?.. Невідомо, чи прочитав уважно, мабуть не зовсім, бо не був би такою легкою рукою відкинув перше оповідання Ольги Кобилянської, писане українською мовою.
Німецький критик, якому надіслала Ольга Кобилянська це саме оповідання, хоч так само не прийняв його до друку, проте бодай не знеохотив молодої авторки своєю байдужістю. В листі своїм до Кобилянської пише редактор Мамрот, що попри недотягнення, які має оповідання, він знайшов у ньому «незвичайно цікаву тему, справедливий погляд на справи й оригінальні думки».
Проте, незважаючи на цю заохоту, молода авторка сховала своє оповідання до столу і тримала його під замком приблизно сім літ. Такі були народини «Людини» (Кобилянська згодом зробила зміни в тексті, змінюючи водночас і назву оповідання), яка належить сьогодні до одного з найбільш популярних творів ювілятки.
Горда назва – «Людина» – вжита в цьому оповіданні з усім гірким присмаком іронії. Молоду дівчину Олену Лавфлер, хвору з туги і болю за трагічно померлим судженим, приневолює родина вийти заміж за «добре забезпеченого», інтелектуально обмеженого молодого чоловіка «для добра» тієї ж родини, бо батько-п’яниця зруйнував матеріально всю сім’ю. Ніхто не питається Олени, чи любить вона лісничого, чи зможе загалом його полюбити, для них вистачає того, що Олена – «людина», тобто, як писав Маковей: «Сотворіння таке, що до всього привикне і мусить привикнути». «Якби вона була хлопцем, – говорив один лікар батькові Олени, – були б з неї вийшли люди, а так – жінка. Що почне жінка з надвишкою розуму при горшках і мисці?»
І той самий лікар радить Олені прийняти руку нелюба такою знаменною фразою: «Біда ломить і залізо, а ви лиш людина».
Чому не прийняв Іван Франко, тоді редактор «Правди», до друку цього оповідання? Невідомо. Може, уявляв собі він, такий вразливий на жіночу красу, емансипатку Кобилянську «старим опудалом», високим на зріст, костистим, з обов’язковими окулярами на здоровеннім носі, недбалим у своїй зовнішності, карикатурою «синьої панчохи»? Нічого схожого. Дитина гір (Кобилянська родилась в буковинських Карпатах), заслухана в музику природи, Ольга була сама найкращим її уосібленням.
Фото шістнадцятилітньої Ольги Кобилянської показує нам особливе дівча – з бистрими чорними очима, елегантна, за тодішніми вимогами моди одягнена, з гордо піднесеною зграбною голівкою... Яке тут порівняння з тими типами емансипаток, що їх портрети подибувались по гумористичних журналах?
Про свою органічну любов до природи говорить сама Кобилянська: «Бували місяці, коли я ані одної днини не пропускала, не вийшовши на якийсь шпиль гори, не відкривши якогось нового чарівного закутка між скелями, не сполохавши якогось хижака з-поміж густих смерек і не покупавши босих ніг в розпіненому потоці».
Франко кількома роками пізніше, пишучи великий огляд українського літературного дорібку, висловлюється про Ольгу Кобилянську: «От так і цей новий напрям у нашій літературі зазначився групою талановитих репрезентантів. На чолі їх треба поставити Ольгу Кобилянську».
Ольга могла тріумфувати.
Жадоба до науки, до отого символічного «світла» була така велика в молоденької Ольги, що приводила інколи до смішних епізодів в її житті. Правда, батько – судовий урядовець і та предобра мати, про яку Кобилянська висловлюється завжди з святим пієтизмом, розуміли вагу науки, але... Ах, то «але»... Першими претендентами до науки мусили бути хлопці, а було їх аж чотири в родині.