Проте природний талант, подібно як в, Шевченка, незважаючи на зовнішні несприятливі умови, шукав якогось виходу для себе. Кобилянська каже: «Мене щось прямо пхнуло до пера. Потайки, щоб ніхто не знав, не чув, мов молода кітка, що закрадалась до клітки з пташкою і боялась свідка, я забралась до писання одного оповідання! Бачу себе наче сьогодні! Читачу! Я не розуміла слова «література», не вчилась жодної літератури. Я схилила голову на стіл, над папір, закрила лице в руки і... так сиділа. Мабуть, я щось дуже... велике хотіла починати, щось, що було б незвичайним, великим-великим людям дозволено. А я... я... така... невчена... таке зеро на божім світі, я наче святотатство хотіла поповнити. А як догляне... дізнається хто? Що скаже? Читачу, вір, але я не знала, не могла собі уявити, що за сором за погром міг мене чекати».
А тут кругом, за винятком див природи, таке сіре, нецікаве, містечкове середовище.
«Мені доводилось не раз в житті боротись з вузькоглядністю, тупоумством і невільничими поглядами, що походили з традиційної зашкарублості і що були через свою довголітність сильні».
Двічі в своїм юнім житті Ольга Кобилянська пробувала, наперекір усім традиціям, вирватись у широкий світ, не питаючи про ціну цього кроку. «Одного разу вирішила вступити до українського театру до Львова і написала туди, чи не прийняли б. Вдома діялось круто, я хотіла мати гроші, щоб закуплювати книжки. Була така голодна на книжку, що не можу вам це описати. Директор тодішньої української трупи в Галичині відписав мені, що прийме мене радо та лише з тою умовою, коли мої родичі дадуть на те свій дозвіл. Тою відповіддю він мене відразу вбив. Я писала потай до нього. Уявляла лише собі, як то буде, коли гратиму, але щодо умов і інших сторін тієї справи я не думала. Я злякалась. Мій батько був суворий, «старої дати» щодо «моралі», а мати, ах, боже, подумати лише про вираз їх облич – мені всього відхотілось. І книжок, і грошей, і грання цеї або тої ролі, і всього».
Другий випадок був такий:
«Одного разу, коли мій брат Юліан вернувся на ферії в гори Кимполунг, розповідав він багато про професора університету, філолога Вробля... а між іншим і те, що він не одружений і що десь говорив, що коли б знайшов чесну дівчину чи жінку – без великих вимог, він одружився б. Брат розповідав докладно про дивацькі звички його. Показував, як, ідучи до університету або вертаючись, ставав по дорозі і сам до себе говорив. Я сміялась з того, а з другого боку дивувалась, який-то дивак мусив бути той професор. Одної днини прийшло мені на гадку, що це було б добре для мене вийти за нього заміж. У мене не було великих вимог, я б його доглядала, та зате, будучи його жінкою, я б могла вчитись, скласти докторат і писати... писати досхочу! Як я роздумувала над тим, то та гадка чимраз більше вподобувалась мені, я зжилась з нею чимраз то більше, не застановляючись ні над чим іншим, як над тим одним, що коло такого «вченого» чоловіка і я могла б набратись якнайбільше знання. Під впливом тої думки я почала уважніше приглядатись до старших добродіїв і прийшла до висновку, що це нічого такого страшного – мати старого чоловіка. Одної днини я написала лист до професора про своє життя, свої добрі і злі сторони, свої замилування і... остаточно і своє бажання вийти за нього заміж, виконувати всі обов’язки супроти нього, а зате бажала я, щоб він був мені помічний добувати студії і випровадити мене на найвищий щабель науки, знання і відкрити широкий духовний світ».
Цей лист Ольги Кобилянської не попав до рук професорові Вроблю. Добувати знання треба було самотужки, спираючись на власні сили і здоровий інстинкт, що його, звичайно, мають люди, які живуть серед природи. Невдача з рукописом «Людини» стає натхненням до написання великої, я б сказала, якщо цього слова можна вжити у відношенні до мистецького твору, програмової повісті – «Царівна».
Вісім років пише авторка цю повість. Коли «Людина», так дуже тематично й ідеологічно зближена до «Царівни», – це лиш шкіц до повісті, лише, так би мовити, натяк світовідчування авторки, то «Царівна», густо переткана чисто автобіографічними момен-тами, є почасти літературним заповітом Ольги Кобилянської.
«Вільний чоловік з розумом – це мій ідеал», – говорить Кобилянська устами своєї героїні Наталки Верковичівни. Повість ця викликає бурю відгуків і найрізноріднішої критики. Про книжку не перестають писати по журналах, про неї дискутують в клубах, цитують на жіночих сходинах, нею кокетують дівчата з хлопцями по салонах. «Царівна» живе і діє, а це в літератора зветься гарним успіхом. Та з появою «Царівни» авторка зустрічається з одним докором: майже всі без винятку критики закидають «Царівні», чи то пак Ользі Кобилянській, нереалістичний «аристократизм», нездоровий погляд «надлюдини».