– Як цікаво вам, можете переглянути їх собі. Зворушливі кольорові птахи зі всіх кінців нашої дорогої батьківщини.
«Ви не знаєте мене, але я, так, як і вся молодь нашої України, знаю Вас, знаю Ваше життя, Ваші прекрасні, незабутні твори. Поправляйтесь, очунюйте і на цю весну, коли зацвіте зілля і розцвіте наша природа, приїжджайте до нас в Київ, центр нашої квітучої України. Курсант медичної військової школи».
Другий лист, написаний прегарним каліграфічним письмом, починається: «Здалеку, з північного краю я, червоноармієць, зворушений звісткою про Вас, пишу оцього листа. Я не можу не писати любимій письменниці, не поздоровити глибоко шановану людину з її вступом у нашу дружну радянську сім’ю. Вас називають гірською орлицею. Тепер Ви наша, Ольго Юліанівно, кому сестра, кому мати; наша товаришка, а ми Ваші»...
– Ці листи дорожчі для мене за все, – каже Ольга Кобилянська.
І я, і кожний, хто почує це, зрозуміє її.
1940
ОБРАЗИ Й ПОРІВНЯННЯ
В ПОЕЗІЇ БОГДАНА ІГОРЯ АНТОНИЧА
(«Три перстені», збірка, нагороджена
на літ[ературному] конкурсі цього року)
Це просто незрозуміло: Катря Гриневичева, цей досі ще безконкуренційний у нас митець вислову, почала вчитись української мови аж десь біля вісімнадцятого року життя. Антонич, будучи вже в університеті, говорив якось дуже... «дивно» по-українськи, так, що ми, дівчата, навіть подекуди (незвідані дороги твої, доле!) бокували зразу від нього, вважаючи його за поляка, що робиться «приємним»; до нас, українок.
З віршів нагородженої збірки довідуємося, що Антонич – лемко. Може, був це і той сам говір лемківський, що будив у нас недовір'я до нового товариша.
Ми не літературний журнал, тож і на сто миль далекі від фахової критики. Ми хочемо лише поділитися з нашими читачками тим, що нам в Антонича найбільше подобалося, – його образами й порівняннями.
Справді, в цього поета сто пар вух, сто пар очей, що бачать і чують те, на що нам треба щойно пальцем ткнути.
Слухайте: ви бачили не раз село під лісом, правда? Коли та картинка подобалася вам і ви з симпатією до неї хотіли якось поетичніше висловитися про неї, то второваним звичаєм поетів сказали, що «село обведене лісом, наче віночком». А в Антонича «на схилі гір, неначе лата, пришите до лісів село».
Або: корчма. В сліпкуватому вечорі серед села, а може, ще краще – за селом, ясно освітлена корчма. До чого порівняла б її ваша уява? В Антонича «корчма, мов кущ, що родить зорі, свічками палиться вночі».
Гарне порівняння, але щоб воно припленталося нам на думку, то треба – Антоничем родитись.
Або: довгий міст над рікою. До кого може бути він подібний? До змії? Але... це порівняння – це вже «монополь» поїздів і стежок. Послухайте, на що скидається той міст в уяві Антонича:
...в сонці міст
рудий хребет ліниво гріє,
наче велетенський кіт,
що в сні ледачім очі щулить...
Коли мова про наш рослинний світ, то ми теж привикли до прикмет деяких дерев, як до насущного хліба. І так – коли верба, то обов’язково «кучерява», коли тополя, то вже «струнка», коли клен – то «широколистий»; а що б ви сказали про лободу? Яку прикмету дали б ви цій непоетичній рослині? Бо в Антонича –
як символ злиднів, виростає
голодне зілля – лобода.
І справді, незважаючи на велике багатство вітамінів у цій рослині, по наших селах їдять її вже тоді, коли нема нічого іншого до їди. Справжній «символ нужди».
А місяць, наприклад! Ви теж привикли бачити його або «блідим» (хоч інколи палає, як пожежа), або «повнолицим». Фе, що за неприємна фізіономія: «повнолиций» і «блідий»! В Антонича він раз «молодий музика», що «настроює, мов скрипку, сад», раз він скидається на коника, бо «від воза місяця відпрягають», то знову він у нього «олив’яний місяць», то «червоний, мов тюльпан».
Або весна. Хтось подумав би, що не варто згадувати про неї, щоб – не стратити на оригінальності: скільки вже писалося до неї і про неї!
Але такого ще ніхто не сказав:
Весно – слов’янко синьоока!
А далі такий опис весни:
Направо льон і льон наліво,
дібровою весілля їде.
Розкотисті музики грають,
свячене сонце в короваю.
Весна весільна і п'янлива,
червоний клен, мов стяг.
Хіба ж не сам екстракт весни?
Тих, що бажають познайомитися і з думками Антонича, не лише з його образами, відсилаємо до збірки «Три перстені».
1935
АНТОНИЧ – ЗНОВУ ЛАУРЕАТ
Богдан Ігор Антонич був одним з тої п'ятірки, що її вперше нагородило Товариство письменників і журналістів ім. Франка. Тоді дістав Антонич літературну нагороду за збірку поезій «Три перстені». Враз із нагородою дісталося Антоничеві наймення «незрозумілого» поета.