Цього року вдруге нагороджено Антонича. Цим разом дістав він літературну нагороду за збірку «Книга Лева».
Антонич як поет дійсно «нелегкий». Щоб його зрозуміти й відчути, треба вчитатися в його поезії. І коли можна порівняти поезію до музики, то Антонич вам не Штраус, а Вагнер. Але чи твори Вагнера втрачають що-небудь на тім, що вони не для всіх доступні? Хай не буде багато, але хай будуть вибрані. Поезії Антонича теж потребують «вибраних» читачів. І він їх, безперечно, має.
А про «домохвальців млявий чад» та про «слизьку музику нещирих хвальб» Антонич, здається, й не дбає. Бо ж поет хоч і сповідається всім «із захвату, із горя, з гордощів, з зневіри» і хоч прийдуть до нього читачі й критики «з єлеєм, прийдуть з терезами краси помильні судді [...] і відважать смуток, діапазон п'яніння, думку, слова гаму» – то поет, без огляду на це, останеться таки одиноким, сам на сам з своєю музою, бо ж суті творчості ні схопити, ні збагнути не можна. Бо ж «символіка завбога наша і орнаментика засіра. Де ж міра мір, єдина міра?»
Адже сам поет тільки в якійсь частині може передати словами свій захват. І тільки інколи, як зостанеться наодинці з зоряною ніччю, тоді «той захват серце душить».
Тоді чужі дрібній прикрасі
слова, затиснуті у горлі,
слова, гальмовані в екстазі,
б’ють, мов джерела животворні.
Ми вже писали раз на сторінках «Світу молоді» про силу образності в Антонича. В цій новій збірці дійшла вона до тої межі, якої досі з наших поетів досяг направду тільки один Антонич. Поезії його можна любити вже тільки задля цих самих образів. Хоч ідейно збірка ця стоїть теж на відповідній висоті.
Хіба ж нема чогось молодечого, бадьорого хоч би в цих строфах:
Хто падає, за ним не тужать,
бо срібло сліз не для розтрати,
скупий на скарб навбач байдужий.
Хвалю життя шорстке й сукате!
Справді оця нова збірка поезій Антонича варта того, щоб переломити свій острах перед «незрозумілістю» його поезій і взяти її до рук та вглибитися в її думки й образи.
1937
БОГДАН ІГОР АНТОНИЧ НЕ ЖИВЕ
Вістка про смерть Богдана зробила на мене тим жахливіше враження, що я довідалася про цю болючу подію аж три тижні пізніше від дня катастрофи. Я досі не можу дарувати собі, як я могла з таким легким серцем ходити по світі, мати такі безтурботні, сонячні дні в той час, як могила цього «мойого» поета була ще свіжою.
Так багато говориться про приховані здібності чи можливості в людини відчути якесь горе чи радість через простір. Чому господь мені не дав цієї здібності? Чому я не вичула, що його вже нема між нами?
А навіть потім, коли мені показано часописи з його некрологом, навіть потім я увесь час виговорювала себе в думці:
– Це неможливе... прецінь це неможливе... Завтра вже прийде вістка, що це тільки якась помилка, що...
Але нізвідки не прийшла така вістка. І неможливе мусить статися дійсним.
По смерті поета всі заговорили про нього з великим жалем і великим признанням. Мав він і за життя признання. Два ступнево вищі відзначення на літературних конкурсах говорять самі про себе, але... були й такі, що не хотіли добачувати блиску його таланту. Тепер усі для нього мають самі гарні, самі добрі слова. А ми, наш журнал, маємо ту сатисфакцію, що ми завжди мали саме щире захоплення й признання.
Маємо ту бодай сатисфакцію, що не належимо до тих, що доперва по його так болючій для цілого народу смерті признають його великий талант.
Хіба ж не ми це писали про його останню збірку «Книга Лева» в ч. 4 нашого журналу:
«Ми вже писали раз на сторінках «Світу молоді» про силу образності в Антонича. В цій новій збірці дійшла вона до тої межі, якої досі з наших поетів досяг направду тільки один Антонич».
Так писали ми про нього ще в квітні цього року. «Дійшов до найвищої межі» в своїй поетичній образовості й – умер. Що за жахлива велич. При кінці того місяця одержала я ще лист від нього. В листі до нього писала я йому про те, що мала реферат про його творчість і висловила надію, що, може, мені хоч трохи вдалося зробити його «зрозумілим» для ширшої публіки. І у відповідь на це він:
«З цією моєю «незрозумілістю» справді вийшло багато непорозумінь. Ладнаюсь забрати в цій справі голос (хоч неповна й принагідна була вже на цю тему «розмова» в «Назустрічі»), та поки що відкладаю це. Нагоди, мабуть, ще не забракне».
А тієї нагоди вже ніколи не буде, дорогий, незабутній ніколи товаришу. І цей твій останній лист зберігаю, як дорогі святощі.
В тому самому ще листі:
«Особисто зустрічаю тепер поважні труднощі, життєві й літературні. Так і нічого. Труднощі тільки й на те існують, щоб їх поборювати».