Мабуть, Ткачук буде найкращим прикладом, до якої повної гармонії можна звести ідею з мистецькою формою. Коли наші молоді письменники схочуть піти за прикладом наймолодшого Василя й у такій формі будуть нам подавати літературу на українські теми, то й найбільші недовірки врешті переконаються, як багато можна взяти з народу й багато створити для нього ж.
Ось кілька перемінок Ткачукового стилю.
«Подивився на небо, а місяць ясну й холодну долоню поклав йому на чоло».
Скільки після прочитання книжки Ткачукової подивлюсь на місяць, завсіди маю те дивне враження, що на моїм чолі його ясна й холодна долоня.
Або таке:
«Та сонце позолотило їм решту дороги до хати, а потім імило білий день попід пахви й потягло його за темно-синяву бинду гонорних гір».
«...А як місяць (все охочий серед дівиць зір) холодними устами цілував землю та й білив кримінальні стіни з різними написами, тоді поїзд, ніби божевільний парубок, роздерши на грудях сорочку, кинув її під ноги й, нагий, загорілий, оббігав село. І коли скинув гостей на першій станції, то далі ломив срібні крила ночі й утікав назад у міста».
Прекрасний образ своєю гостротою вислову й виразистістю малюнку, а автор його являє небуденний талант!
Купуйте і читайте всі «Золоті дзвінки», навчитесь любити красу слова.
1936
ВАСИЛЬ ТКАЧУК: «ЗИМОВА МЕЛОДІЯ»
(Новели, 1939 р., Львів, накл[адом] автора)
З листа Василя Ткачука до редакції «Світу молоді»: «Коли б я мав Вам, як у шкільній лавці, відповісти на Ваше питання, чого навчила мене критика, то відповів би, що не багато. Може й тому, що була заприхильна. А безстороння (але не злобна!) критика більше вчить».
Ці слова автора чергової збірки нахуханих серцем нарисів «Зимова мелодія» хай будуть вихідною точкою в нашій рецензії на нього.
Постараємося дати речеву критику, власне таку, якої бажає собі сам автор. Не приходиться нам легко стримати себе від «неречевих» компліментів, на які провокує нас сама «Зимова мелодія», почавши від привабливої обкладинки (роботи артиста Гординського), а скінчивши на оригінальності метафор.
Почнемо від загальникової уваги, потім перейдемо кожний нарис за чергою. Василя Ткачука (його літа уповажнюють ще до цього) можна б порівняти до учня, про якого учителі висловлюються: «Здібний, дуже здібний хлопчисько, але не працює над собою. Міг би бути «відзначаючим» у класі, якби хотів учитись...»
Ткачукові, який незаперечно має великий вроджений талант, мабуть, теж все занадто легко впадає в «письменницькій» школі, й «хлопчисько» не рветься дуже до теоретичних підручників про те, як треба писати, скажімо, новели.
Стиль? Цього найбільший його противник не може не признати, що Василь Ткачук має свій стиль і що стиль той оригінальний, живий і барвистий. Ось кілька перших-ліпших прикладів з краю:
«А місяць пливе, як біла качка по тихому ставі». «Гостинцем везе хтось світло». «А як день витяг сонце на небо з озера крові, що десь ген у безвістях зачароване стоїть, тоді стара перехрестилась». «По хаті мороз із тишиною раду розкладав, як чоловік з жінкою».
Не повірили б ми, коли б навіть сам Ткачук хотів переконувати нас про те, що він мозолився над майстерним укладом вгорі наведених образів.
Ні. Напевно це приходить йому «само від себе» так, як кожному поетові з божої ласки. «Самі від себе» укладаються не тільки поодинокі образи, але й цілі сцени, а там і нариси.
Що ж за перлини вийшли б з того, якби Василь Ткачук свідомо хотів попрацювати, може, навіть помозолитися (лінивство духа перестало бути почесною прикметою «справжнього» артиста) над укладом сцен і розміщенням поодиноких образів.
Напевно, тоді нариси перетворилися б у новели з міцною зав’язкою і, що в новелі дуже важне, з гострим закінченням, чи як його з французького називають у нас, «пойнтою».
Тепер засадниче питання: чи є у Василя Ткачука спроможності на те, щоб переступити межі мистецького нарису, а вступити з тими самими мистецькими прикметами в більші новели? Безперечно, що так. Прикладом, а водночас завдатком до цього є два нариси з цієї збірки, а саме «Юркова весна» і «Старосвітські люди».
Тепер перейдемо кожний нарис зокрема. «У сусіди весілля» – це паралель між радістю весільною і смутком матері, що її синів десь у місто (відомо, куди!) відвели. Не знаю, може, що інше мав на думці автор. Але коли йшло про цей паралелізм, то на мій погляд, краще було б те весілля зробити «веселішим», а матері синів не давати прикмет божевільної. Півтони мають свою, дуже тонку мову.
Не зовсім щасливо було в безпосереднім сусідстві з вищенаведеним нарисом давати «Мати». Тут і там біль матері й прояви його майже однакові, й «гріхи» тих синів, здається, однакові. Правда, нарис цей має дуже гарний опис ночі, але для цього опису, коли вже конечно потрібно було живої людини, міг бути батько, емігрант, що повертається до рідного краю, навіть закохана пара.