«Старосвітські люди» – це нарис з усіма ознаками добре побудованої новели. Син, поступовий селянин, хоче повісити на стіну побіч святих ще й портрет Шевченка. Батько з-під стягу «старосвітських людей» опонує. Врешті син переконує батька. Тоді старий годиться вже не тільки Шевченка повісити на стіну, але й його «пару»:
– Не має, дєдику, він пари, не має!
Старий головою помахав.
– Сарачі, не женився... То, кажуть, усі великі головачі не зав’язують собі голову жінкою. Ая-ая... може він сміло між святими бути.
Признаючи мистецьке оформлення таких нарисів, як «Аби не дати» і «Діточе віно» («Світ став ясний і теплий, рай усім отворився на землі»), по-приятельськи остерігаємо автора перед такою розв’язкою боротьби селян за землю, як він оце дав її в згаданих нарисах. Це не є активна постава (яку, здається, автор мав на думці) селянина супроти свого ворога, нового власника його землі. Ні. Це наївна постава примітивного, на найнижчім щаблі культури чоловіка, який в той спосіб хоче воювати з буквою закону. Згори знаємо, «чиє право» візьме. До того, наші селяни трохи краще розуміються на «параграфах», як нам здається.
Дуже добрий, глибокий змістом з деяким соціальним забарвленням є нарис (який легко міг автор розвинути в добру новелу) «Юркова весна».
Деякі думки в цьому нарисі непропорційно глибокі до віку молодого автора.
«Розв’язка» проблеми емеритального забезпечення робітника на старість:
– Ти вже не годний, Юрку, працювати.
– Панцю, а мої роки, а здоров’я?
Відповіді не було, і він пішов.
Куди ж піде безробітний сільський робітник, як не в поле?
Але тепер, коли він уже не годен працювати, міняється і його відношення до поля. Сміх крізь сльози.
– Я тепер, ланику-панику, як дідич тебе обзираю. Вже я тебе ні орати не буду, ні скаржитись, ні жалуватись тобі не зможу.
«Зимова мелодія» – не весела мелодія. Реалістично, дуже добре, з великим обсерваційним хистом схоплений образок.
«Над рікою» – формою своєю трохи передавнений в нашій літературі філософічно-поетичний нарис.
«Ніч у горах» – дуже гарне. Елегантний опис ночі в горах, який може послужити за зразок всім тим, що почувають у своїй душі потребу описувати природу, а не знають, з якого кінця до того взятись.
«...В такі ночі людина, задивлена в таємну височінь, читає сріблом писану місяцеву казку про вічні мандри по просторах.
Кожний, мабуть, у своєму житті має таку ніч. Кожний бодай раз «є її любком».
Назагал збірка дуже мила на нашім літературнім ринку. Можна не сумніватися про те, що книжка Василя Ткачука вартує, щоб мати її на власність.
1939
ГІСТЬ У НАШІЙ РЕДАКЦІЇ
Приходжу рано до редакції. У співтоваришів праці таємно-весела міна.
– А хтось був у нас вчора!..
– Він чи вона?
– Він.
– Питався за мною?
– Авжеж! Навіть ждав, ждав і не діждався.
– Ну і що?
– Нічого. Казав, що приїде колись іншим разом!
Цікаво, хто то міг на мене ждати, але не допитуюся багато, бо знаю з практики, що навмисне не скажуть. Приковую на ланцюжок свою цікавість і сідаю за машинку марки «Ремінгтон».
У кілька днів пізніше. Чую якесь шарудіння за плечима, обертаю голову й бачу: молодий, нікуди правди діти, як мальований хлопець за плечима. З світлини в «Синіх чічках» пізнаю автора, модного тепер Василя Ткачука.
У дев’ятнадцять літ мати вже книжку для українців – це рідкість. Дійсно Ткачук не виглядає більш, як на шістнадцять.
– Яке у Вас враження від Вашої першої книжки?
– Я вдоволений, – признається щиро Ткачук.
Потім додає:
– Декотрі критики закидають мені, що наслідую Стефаника, але я не почуваю цього гріха.
– Що думаєте на майбутнє? Ваші задуми, надії? Ткачук зводить свої стіжкуваті брови вгору:
– Хочу йти вперед і дати щось більше від нарисів. Або – або...
Яке ще дуже молодече оце «або – або». Все ж таки наша поважна балачка про сучасні напрями в літературі дає змогу набрати враження, що Ткачук несогірше визнається на наших авторах. Літературний Львів з його закулісами теж дещо знає.
– Чи не відстали Ви занадто від села, щоб знову починати в своїх писаннях від нього? Чи місто не насуває Вам нових думок, нових задумів?
– Ні, село занадто глибоко врізалося мені в пам’ять і серце. Тільки на свої спогади про нього дивлюся тепер вже інакше...
Трохи смішно звучить в устах дев’ятнадцятилітнього хлопчини «вже тепер», але все ж таки мило вразила ця вірність середовищу, з якого вийшов.