Це було особисте знайомство з О. Олесем і перше враження від співу пані Іванни Іваницької.
Я не музик, навіть не музикальна, але враження, яке зробила на мене буквально передзвонена пісня-колисанка «Ой ходить сон коло вікон», було таке сильне, таке всевладне, що не соромлюсь признатись: не пам’ятаю вже ні одної «точки» програми, яка була далі по виступі співачки.
Потім пригадую собі: вертаючися «гурмою» додому (звичайно, студентська братія!), всі заховувались якось виїмково спокійно. Перед нашою брамою один з товаришів спитав:
– Чи ви не завважили, що ми майже не говорили по дорозі? Що сталося?
Тоді одна з товаришок дала відповідь за нас усіх:
– Хіба профани такі, як ви, Михайле, можуть галасувати по такому вечорі...
І тепер мала я особисто, «зблизька», може, на віддаль стола, пізнати й говорити зі співачкою. На сцені виглядала Іваницька, як дівчинка. Дослівно як дівчинка, але, може, це тільки так для «сцени»?
Будь собі і яка хоче неприступна зблизька вона, ця велика співачка, але нагоди пізнати її зблизька таки не пропущу.
Приходжу на візиту досить вчасно. Співачки ще нема. По якомусь часі якесь шарудіння в передпокої, обтріпування снігу. Двері відчиняються, і на порозі пан Д. К., молодий письменник і початковий журналіст. Такий ще молодий, що вважаю, що він повинен мене бентежитись, а не я його.
За хвилину знову відчиняються двері, і я відразу пізнаю: та сама дівчинка, що на сцені. Лише з чоловіком... і татом.
Молодий журналіст відразу хоче все знати: і про Прагу, і про Ужгород, і про Тепліци, куди була співачка заангажована до опери, і про успіхи її співу в чеському радіо.
Співачка відповідає на питання якось стримано, майже непевно, а я слухаю і не може мені поміститись у голові, що цей тихий голос має таку силу на сцені...
Опера в Тепліцах – це трагедія не одного «бездержавного» артиста. Що з того, що дістала ангажемент до опери, що з того, що має признання від самого президента чеської Академії наук і мистецтва, коли, як чужинка, в додатку артистка, не може дістати позволення від чеської влади на право побуту й виступу в опері?
Останній концерт в Ужгороді. Успіх?
– Перейшов усі наші сподівання, – відповідає пан Іваницький.
– Може б, там було можна довше остати?
– Ні, і там ні... з різних причин.
Найближчі плани? Кілька концертів по більших містах Галичини, починаючи від «родинного» міста Коломиї. А ще потім? Буковина, теперішня «батьківщина» (п. Іваницький буковинець, тим-то й дружина має румунське громадянство).
А ще потім?
Співачка робить в повітрі рукою знак питання.
Прощаємося з сердечним «до побачення». Де? Поки що на концерті в Коломиї, та потім... потім... може, на зеленій Буковині.
1935
ДАРІЯ ЯРОСЛАВСЬКА: «ПОЛИН ПІД НОГАМИ»
(Повість)
Напевно, кожному пересічному читачеві, що йому попаде книжка Ярославської в руки, прийде думка: «Або ця авторка задебютувала повістю, або я так мало знаю нашу літературу. Ярославська. Хто це може бути?»
Коли не вчисляти кількох новел Ярославської, що друкувались по газетах, то «Полин під ногами» – це справді дебют. Повість наших днів. Жінка пише про жінку. Цього вже майже досить, щоб зацікавитись оцим найновішим осягом жіночого пера. Ще тому кілька тижнів писала ред. Л. Бачинська в «Новім часі», що наш сучасний галицький побут ще не знайшов віддзеркалення в літературі.
«Полин під ногами» віддзеркалює власне оцей побут, вправді тільки той його відтинок, що на ньому розігрується «п’єса» життя Анночки Марків.
Прочитавши повість, треба перш за все одне признати Дарії Ярославській – «оригінальність сюжету».
Задум повісті нагадує добрих чужих сучасних письменників. Спокійний наративний тон, велика увага до середовища й ніяких жонглерських «несподіванок» в повісті. Для прикладу згадати б хоч би книжку Йолани Фалдеш «Вулиця Кота Риболова». Зразок спокою, простоти й невимушеності і – в наслідках велика міжнародна нагорода. Можна заризикувати сказати, що під оглядом композиції (але тільки під цим одним оглядом!) книжка Ярославської стоїть вище від «Вулиці Кота Риболова».
На похвалу авторки треба сказати й те, що вона знає свій предмет. Знає те, що описує. Її опис праці бадинєрки в живці дуже барвистий і переконливий. Наші критики зможуть дати Ярославську за приклад, коли кличуть раз у раз нашим молодим письменникам: «Пишіть про те, що знаєте».
Ярославська не тільки пише про те, що знає, але й знає, що пише. Анночка Марків, яка вибирається на посаду (розуміється, мамі каже, що йде на заступство одного урядовця з платнею 300 зл. місячно, бо мама її живе ще «старими добрими часами») до живця, де мала б тільки «розкручувати й закручувати електричний курок», «з браку ляку» стає бадинєркою і згодом сама собі дивується, як багато навчило її життя. Все ж таки... прочитавши останню сторінку, не можна сказати, що від тої «самостійності» Анни (може, назвемо ту «під тридцятку» дівчину вже Анною, бо це... Анночка пропорційно до літ виглядає досить гротесково) било чимсь переможним, життєрадісним. Не хочеться кликнути цій дівчині: «Оця-то вміла взяти життя за чуба!»