Не одна читачка, особливо з тих молодших, може, й подумає собі: «Якби я так мала самостійний верстат праці, я, їй-богу, інакше почувалась би. Здавалося б, що світ – мій!
Але, мабуть, то тільки так здавалося б. «Чоловік живе не тільки хлібом» і т. д., а жінка – жінка для свого розквіту, для того, щоб весь світ назвати своїм, потребує любові. Все одно, кого вона любитиме: мужчину чи дітей. Бо для жінки не важне, хто її любить, але кого вона хоче любити.
Анні Марків не судилась любов у житті. «Пан з чорними очима» був стопроцентовим мужчиною і мав психіку стопроцентового мужчини, що їх почування «переважно» обчислені на коротку віддаль часу. Знаменито схарактеризувала їх Вікі Баум у своїй повісті «Das grosse ein mal eins» .
Тоді, коли «вона» шаліла внутрішньо від щойно пережитої любовної пригоди, «він» у тім самім моменті думав вже про ціни помаранч і обчислював в голові зиски із збору з своїх плантацій.
Анна має добре серце. Отаке дурне жіноче добре серце, яке каже їй посвячуватись для брата, хоч він «свиня брат, але все ж таки брат». Те добре серце каже їй з любові до мами згодитись вийти заміж за Романа. Що ж! Лікар сьогодні уважається за «найліпшу партію», і не одна замість жаліти Анночку позавидує їй. Така історія одної з сотень-сотень Анн.
Стиль авторки простий, але не банальний. Простий стиль – це теж останній галас «літературної моди». Небезпека в тому, що від простоти до баналу тільки півкроку. На щастя, це не загрожує Дарії Ярославській. Одне тільки можемо на майбутнє з щирого серця побажати авторці: хай постарається в черговій своїй повісті ще виразніше не тільки «схопити», але й внутрішньо викінчити свої типи. Згори застерігаємося, що це найвища, бо найтрудніша, вимога до письменника.
Зразком перфекції «внутрішнього викінчення типів» може бути повість Марії Домбровської «Дні й ночі». Безліч осіб у тій повісті, але кожна з них сама про себе «мастерштик» . Це саме можна сказати (є в польськім перекладі) про повість Фанні Герст «Великий сміх». Та не маймо завеликих вимог до дебютантки в повісті, а радіймо, що до нашого гурта жінок-письменниць прибула одна більша. І то – неабияка!
1938
АНКЕТА, ЯКА, ПЕВНО, ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
В нас тепер незвичайно зактуалізувалася справа мови. Нема сумніву: головна заслуга в тому, що ми тут, по цей бік Збруча, почали цікавитись живіше цим питанням, належить професорові Др. І. Огієнкові. В нас витворились навіть такі своєрідні терміни, мовляв: «За ким пишете: за «академічним» словничком чи за Огієнком?» І не раз доводиться чути таку дивовижну відповідь: «Я, знаєте, отак посередині. Трохи за Огієнком, а трохи за «академічним». Не все мені так подобається, і я, бачте, трохи собі і звідти і звідси повикидав».
Ніби по-нашому, по-українськи. Але справа правопису має дуже мало що спільного з істотним мови. Тож і оставмо її нашим ученим, хай вони розтрясають її між собою. Ми оце хочемо розписати анкету на збагачування нашої літературної мови гарними народними зворотами, словами, порівняннями, образами. Просимо наших шановних читачок, що мають нагоду стикатися з селом чи навіть жити в ньому, записувати те все й пересилати нам, а ми вже тут чи самі, чи за радою котрогось з наших учених досліджуватимемо, котре слово, котра фраза чи зворот мають дані до того, щоб з локального перейти до загального збірника нашої літературної мови.
Оце недавно під час своєї гостини в Снятині припадком пізнала я одного українського інтелігента, якого звання нічого спільного з дослідами над мовою не має, а який мене просто зачудував увагою, ба що більше — замилуванням, яке виказав у цій справі.
Цей пан, наприклад, доказував мені на «зачутих», а не вичитаних у Черемшини чи Стефаника, зразках, якими поетичними образами оперує наш народ у звичайній своїй балачці.
Ось оповідає одна неграмотна жінка про відворот українських військ з Коломиї:
– Та як сіла та Україна в Коломиї на колію та як заспівала, то аж си гаї розвивали...
Або цей сам добродій переконує, чи то пак відраджує, знайому сільську дівчину, щоб не йшла за якогось пройдисвіта, бо й пісного борщу не матиме за ним. А вона слухає, слухає, а далі просто: