– Я припускаю, що не єдиною, – відповів Ричер. – За номер їм заплатили. Звідки таке незадоволення?
– Вас могли вбити.
Ричер кивнув.
– І не раз, – сказав він. – Ще хтозна-коли. Але не сьогодні. Не ці двоє.
– Ви божевільний.
– Або ж просто добре підготовлений.
– То що тепер?
Ричер озирнувся. Хлопець праворуч саме приходив до тями. Хлопець зліва сутужно звивався та обмацував себе між грудною кліткою та колінами. Ричер сказав:
– Стріляйте в них, якщо спробують поворухнутися.
Він пройшов десять ярдів до їхньої вантажівки та заліз усередину. У бардачку він знайшов документи на авто та страховку на ім’я Стивена Мойнахана. Більше в кабіні не знайшлося нічого цікавого. Тоді він умостився за кермом та завів двигун. Він повів машину в напрямку узбіччя та припаркував її посеред гравію, з’їхавши лівими колесами з дороги, а правими заїхавши в пшеницю. Передом вантажівка була повернена в напрямку міста. Після цього він заглушив двигун та витягнув ключ.
По одному він перетягнув чоловіків у тінь від переднього бампера та припер їх до хромованої решітки. Обоє до того часу вже отямилися. Ричер сказав: «А тепер слідкуйте за мною», – і коли вони подивились на нього, узяв ключ, пожонглював ним та кинув його поперед себе в напрямку поля. Десь на сорок-п’ятдесят ярдів. У кращому випадку вони витратять щонайменше годину на його пошуки, і тільки за умови, що обоє знову зможуть звестися на ноги. А це може зайняти ще одну годину.
Тоді він повернувся назад, сів у форд, і Ченґ завела машину. Час від часу він озирався та перевіряв, що відбувається позаду. Припаркована вантажівка ще деякий час була в полі зору, поступово зменшуючись та стаючи темною плямою вдалині, а тоді взагалі сховалась за північним горизонтом та зникла з очей.
Вони витратили ще три години на те, щоб дістатися до траси, а тоді побачили на знаках, що до Оклахома-Ситі залишилось іще дві. Поїздка була спокійною, принаймні до того моменту, коли через дев’яносто хвилин із телефону Ченґ, що був у кишені, не почали доноситися різні гудки та дзвінки. Голосова пошта, текстові повідомлення та листи на електронну скриньку – усі попередньо збережені, а тепер нарешті й надіслані. Зв’язок було відновлено.
15
Ченґ кермувала однією рукою, другою при цьому жонглюючи телефоном. Так продовжувалось, поки Ричер не сказав:
– Ми повинні з’їхати з дороги, поки подорожня по-справжньому не потрапила в автокатастрофу. Нам слід випити по чашці кави.
Ченґ сказала:
– Я не розумію, як ви можете пити стільки кави.
– Закон земного тяжіння, – відповів Ричер. – Якщо випиваєш більше, воно одразу ж із тебе виходить. Залишається тільки продовжувати пити далі.
– У вас, мабуть, шалене серцебиття.
– Це краще, ніж узагалі ніякого.
Через милю вони побачили знак та повернули на дорогу, по якій у вузький ряд стояли різні забігайлівки, включно з автозаправками та вбиральнями. А ще там була старомодна будівля з невигадливого каменю у федеральному стилі, з якою дисонували яскраві неонові вивіски сучасного фірмового магазину кави та їжі. Вони припаркували авто, вийшли з нього та розім’яли кінцівки. Була післяобідня пора, проте досі було тепло. Вони скористалися вбиральнями та увійшли до кав’ярні. Ричер замовив собі звичну середню чашку чорної кави, а Ченґ обрала холодну каву з молоком та льодом. Вони сіли за столик у куті закладу, і Ченґ поклала на нього свій телефон. Це був тонкий сенсорний апарат завбільшки з невелику книжку в паперовій обкладинці. Вона торкалася та гортала сторінки, спочатку обираючи певну опцію, а потім перейшовши до текстових повідомлень та листів із електронної скриньки. Вона сказала:
– Від Ківера немає нічого.
– Спробуйте ще раз йому подзвонити.
– Ми обоє знаємо, що він не відповість.
– Іноді трапляються дуже дивні речі. Якось у нас троє поліційних відділків та навіть Національна гвардія розшукували одного хлопця, аж раптом він з’явився сам, щойно повернувшись із відпустки за межами штату.
– Ми ж знаємо, що Ківер не у відпустці.
– Все одно спробуйте його набрати.
Вона так і зробила після недовгих вагань, спочатку набравши його домашній номер, а потім мобільний. Жоден із них не відповідав. Ричер сказав:
– Спробуйте ще раз подзвонити за номером у Лос-Анджелес. З того аркуша, де було про двісті смертей.
Ченґ кивнула, готова одразу перейти до справи. Вона набрала номер та притисла слухавку до вуха. Цього разу на тому кінці дроту відповіли. Трохи здивована, вона сказала: