– Доброго вечора, сер. Можна дізнатися, з ким я розмовляю?
На таке запитання могла бути лише одна очевидна відповідь, подумав Ричер, у дусі самого запитання: «Хто запитує?»
Вона представилась:
– Мене звуть Мішель Ченґ. Я приватний детектив, зараз працюю у Сиєтлі. Раніше я працювала на ФБР. Тепер я працюю із напарником на прізвище Ківер. Думаю, він міг вам телефонувати. Ваш номер був у його номері мотелю.
Ричер не мав жодного уявлення, про що далі запитав співрозмовник із Лос-Анджелеса, але вже за мить він зрозумів, що той, мабуть, попросив продиктувати йому прізвище по буквах, бо Ченґ сказала:
– К-І-В-Е-Р.
Запанувала довга пауза, а тоді прозвучала відповідь, і, швидше за все, вона була негативною, бо Ченґ запитала:
– Ви в цьому впевнені?
Після цього розпочалася тривала розмова, здебільшого монолог, бо говорив лише чоловік із Лос-Анджелеса. Ричер не міг розчути слів, а з виразу обличчя Ченґ можна було зробити тисячу суперечливих висновків, тож цим він не міг керуватися. У нього було відчуття, що її співрозмовник ретельно працював то над однією справою, то над іншою. А ще дуже детально про все це розповідав. Можливо, він актор. Чи кіноперсона. Зміст розмови залишався загадкою. Врешті-решт Ричер облишив спроби розшифрувати розповідь та вигадати їй правдоподібне пояснення, тому вирішив просто чекати.
Врешті-решт Ченґ попрощалася та поклала слухавку, тоді зробила вдих та ковток своєї кави з льодом, а потім сказала:
– Його звуть Вествуд. Він журналіст, і працює він на «Лос-Анджелес Таймс». Власне, він науковий редактор. Не те щоб це дуже великий відділ, згідно з його словами. В основному, він пише вичерпні статті для їхнього недільного випуску. Він каже, що Ківер ніколи йому не телефонував. Він стверджує, що завжди одразу занотовує вхідні дзвінки просто в безпечну базу даних, тому що саме це доводиться робити всім теперішнім журналістам, каже він, на випадок, якщо хтось подасть на газету позов. Або якщо вони самі захочуть подати позов на якусь газету. Але Ківера немає в цій базі даних. Виходить, що він не дзвонив.
– Цей Вествуд не може бути клієнтом, на вашу думку?
Ченґ похитала головою.
– Він би тоді мені про це розповів. Я сказала, що Ківер був моїм напарником.
– Коли ми знайшли цей номер, ви сказали, що він може належати або клієнтові, або незалежному джерелу інформації, або джерелу зі збору даних. Тож якщо це не клієнт, то це хтось із цих двох. Можливо, Ківер збирався зробити наступний дзвінок йому. Одразу після того, як зателефонував вам. Або ця роль могла дістатися вам. Вийти на зв’язок із Вествудом. Із будь-якою метою.
– Ми повинні прийняти той факт, що цей номер немає жодного стосунку до Ківера. Ця записка могла лежати в номері місяцями.
– Над чим зараз працює Вествуд?
– Над великою статтею про історію пшениці. Про те, коли її почали схрещувати та як вона стала такою, як тепер. Мені це видається безглуздим. Наче він хоче сказати: ми вже зробили її генетично модифікованою, тож давайте не зупинятися і рухатися далі в цьому напрямку!
– Хіба це має значення? Я про те, що ми щойно бачили море пшениці.
– Достатньо, щоб вистачило на цілу вічність. Але я в цій ситуації на боці захисту. Ця записка могла пролежати в тому номері цілий рік. А може, й два. Її міг залишити будь-хто з п’ятдесяти гостей. Чи навіть із сотні.
Ричер запитав:
– Наскільки приватним є номер Вествуда?
– Усе залежить від того, як давно він його змінював. Якщо цей номер старий, він уже всім відомий. Саме так воно й відбувається в теперішні часи. Особливо із журналістами. Якщо добре пошукати, то можна його знайти в Інтернеті. Що дуже люблять робити журналісти, які мені траплялися. Це дає їм можливість творити свою мережу.
Ричер мовчки допив свою каву. Ченґ запитала:
– Про що ви думаєте?
– Я думаю про те, що адвокати захисту виграли б цю справу. Проте деякі члени суду присяжних точно втратили б спокійний сон. «А все тому, що є й інша можлива версія, і досить переконлива», – думатимуть вони о четвертій ранку. Все починається з вашого власного враження: якийсь недоумкуватий парубок із готівкою чи виписаними від руки чеками розпочинає безглузді пошуки, бо пшениця скоро вб’є дві сотні людей. Чи щось у тому дусі. А щоб це довести, потрібно переговорити із цим журналістом, який також у курсі справи. І ключовий момент – ось вам його номер! Що нам і доводить дещо, що стосується цього парубка. Він дістає цей номер з Інтернету, бо саме такий він тип. Цю записку я схильний не прив’язувати до нього. А сама версія видається мені дуже навіть послідовною. Це лише нав’язлива ідея якогось дивакуватого одинака, яка не становить жодної загрози аж до того моменту, поки не починає її становити.