– Ну, він точно високий, – відповів Ричер. – Ось чому ви аж підстрибнули, коли мене побачили. Ви нас сплутали, принаймні на якусь мить. А в моєму вагоні не було більше високих чоловіків, і у двох інших також.
– Коли наступний потяг?
– О сьомій ранку.
Вона запитала:
– Хто Ви такий і навіщо сюди приїхали?
– Я лише проїжджаю повз.
– Це потяг проїхав повз. Але не ви. Ви зійшли з нього.
– Ви знаєте все про цю місцину?
– Я не знаю про неї нічого.
– Вам не траплявся музей чи могильний камінь поблизу?
– Чому ви тут?
– Залежить від того, хто питає.
Вона на хвилину замислилась, а тоді відповіла:
– Ніхто.
Ричер запитав:
– Десь тут є мотель?
– Я живу в мотелі.
– Як там?
– Мотель як мотель.
– Мені підходить, – відповів Ричер. – Там є вільні місця?
– Я б дуже здивувалась, якби їх там не було.
– Гаразд, проведіть мене туди. Вам не слід залишатися тут на ніч. Я прокинуся на світанку і постукаю у ваш номер перед виходом. Сподіваюся, ваш друг приїде зранку.
Жінка нічого не відповіла. Вона лише мовчки ще раз обвела поглядом порожні колії, а тоді розвернулася і попрямувала до виходу.
2
Мотель виявився більшим, ніж Ричер очікував. Це був двоповерховий дім, зведений у вигляді підкови, у якій вмістилося тридцять номерів та величезна ділянка для паркування. Проте далеко не всі місця на стоянці були зайняті. Мотель був майже наполовину порожнім. Це була проста з вигляду будівля, споруджена з поштукатурених блоків та пофарбована в тілесний колір, а всередині були металеві сходи та поручні, пофарбовані в коричневий колір. Нічого особливого. Але все виглядало охайним та доглянутим. І всюди світилися лампочки. Зовсім не найгірше з того, що коли-небудь траплялося Ричерові.
Адміністрація знаходилася на першому поверсі, ліворуч. За столом сидів портьє. Він був опецькуватим літнім чоловіком із великим животом та якимось скляним на вигляд оком. Він дав жінці ключ від двісті чотирнадцятого номера, і вона мовчки вийшла. Ричер запитав у портьє про вартість ночівлі, на що той відповів:
– Шістдесят баксів.
Ричер перепитав:
– За тиждень?
– За ніч.
– Я ж не сьогодні на світ народився.
– І що б це мало означати?
– Я побував у багатьох мотелях.
– То й що?
– Не бачу тут нічого, за що можна віддати шістдесят баксів. Хіба що двадцять.
– Яких двадцять? Ті кімнати недешево коштують.
– Які це «ті» кімнати?
– Ті, що нагорі.
– Мені й унизу буде непогано.
– Хіба ви не хочете бути біля неї?
– Біля кого?
– Вашої подруги.
– Ні, – відповів Ричер. – Я не хочу бути біля неї.
– Внизу кімнати по сорок доларів.
– Двадцять. У вас половина номерів порожнем стоять. Ваш бізнес майже на межі. Краще заробити двадцять доларів, аніж нічого.
– Тридцять.
– Двадцять.
– Двадцять п’ять.
– Згода, – сказав Ричер.
Він дістав із кишені згорток із грошима й витяг звідти десятку, дві п’ятірки і п’ять купюр по одному доларові. Він поклав гроші на прилавок, і одноокий портьє обміняв купюри на ключ із дерев’яним брелоком, на якому було викарбувано цифри «сто шість». Коли він витягнув ключ із шухляди, Ричер помітив переможну усмішку на обличчі одноокого.
– У дальньому куті, – сказав портьє. – Під сходами.
А сходи були металевими, і тому вони б достоту турбували грюкотом щоразу, коли хтось ними йшов угору або вниз. Точно не найкращий номер у мотелі. Жалюгідна помста. Але Ричерові було байдуже. Він міг би закластися, що сьогодні останнім ляже спати в цьому мотелі. Він геть не очікував на інших запізнілих гостей. Ричер сподівався, що ця ніч мине спокійно і ніхто його більше не потурбує.
Він подякував портьє і вийшов, тримаючи ключ у руці.
Одноокий портьє почекав тридцять секунд, а тоді взявся за телефон на столі, набрав чийсь номер і сказав у слухавку:
– Вона зустріла чоловіка із потяга. Було вже пізно. Вона прочекала на нього п’ять годин. Вона привела його сюди, і він винайняв номер.
Крізь потріскування почулося запитання, і одноокий портьє відповів:
– Іще один здоровань. Клятий сучий син. Він мені увесь мозок виїв, торгуючись за номер. Я поселив його у сто шостому, у дальньому куті.
Ще одне запитання крізь тріск, і ще одна відповідь:
– Не звідси. Я на своєму місці.
У слухавці знову почулось тріскотіння, але цього разу тембр був зовсім іншим, та й сам тон розмови змінився. Він став радше наказовим, аніж запитальним. Одноокий сказав: