Вони обійшли весь Ківерів будинок, кімнату за кімнатою, на випадок, якщо вони щось пропустили. У передпокої не було нічого цікавого. Кухня виявилася звичайним місцем, яким не надто часто користувалися. Там були розпаровані прибори, залишки консервованої їжі, які попередньо купили в короткочасному пориві, проте так і не з’їли. Не було ніяких схованок, хіба що якісь предмети замурували в стіну та вміло покрили фарбою, яка повністю співпадала з кольором емульсійної стартової шпаклівки двадцятирічної давності, доповненою масними та брудними плямами.
Вітальня та закуток їдальні мали буденний вигляд. Пошуки далися легко. Господар дому, звісно, не в палатці ночував, проте було очевидно, що починав він тут жити з невеликою кількістю речей, і з часом мало що змінилося. Гостьова кімната, де стояли ліжка, виглядала так, наче облаштовували її для дітей. Наче для візитів дитини до батька після розлучення з матір’ю. Можливо, раз на два тижні. Залежить від того, як між собою домовились адвокати. Але Ричерові видалося, що цією кімнатою так ніколи і не користувалися.
У спальні господаря повітря мало якийсь кислий запах. Там стояло ліжко з єдиною тумбою. А ще там був комод і якийсь дерев’яний об’єкт, у якому розташувалися вішак для куртки і таця для годинника, дріб’язку та гаманця. Наче у вишуканому готелі. У ванній пахло вологістю і всюди були розкидані рушники.
На тумбі біля ліжка лежав невисокий стос журналів, притиснутих книгою в палітурці. Коли Ричер проходив повз ліжко, він поглянув униз, щоб побачити, що це була за книжка. Суто з цікавості.
Він побачив три речі. По-перше, газета на поверхні стосу була недільним випуском «Лос-Анджелес Таймс». По-друге, вона була прочитаною лише наполовину. Ричер зміг побачити закладку, що випиналась із газети на чверть дюйма. По-третє, книжку в палітурці також не дочитали до кінця. У ній теж була закладка. Закладками служили старенькі аркуші для записів, які були складені вздовж удвічі. Це був єдиний папір, який Ричер побачив у цьому домі.
17
Аркуш паперу, який служив закладкою в книзі з палітуркою, був чистим, окрім того, що на ньому було нашкрябано цифру 4. Що було цікавим числом із технічної точки зору, а ще воно було найвідомішим у цілому світі, бо воно співпадало із кількістю літер, що його позначали у слові англійською мовою: four. Але навряд чи воно ще щось могло означати, крім цього. Не в цьому контексті.
Ченґ сказала:
– У цьому випадку я на боці адвокатів захисту.
Ричер кивнув. Однак наступна знахідка була ще кращою. Значно кращою. Хоча б із точки зору свого призначення. Газета «Лос-Анджелес Таймс» була розгорнена на початку довгої статті, написаної науковим редактором Ешлі Вествудом. Вона розповідала про те, як сучасні досягнення в лікуванні травм мозку дають нам змогу ширше вивчити сам мозок. Газета була менш ніж двотижневої давності.
Ченґ сказала:
– Адвокати захисту розпочали б із посилання на тираж недільного випуску «Таймс».
Ричер запитав:
– А це приблизно скільки?
– Думаю, десь близько одного мільйона.
– Тобто, існує лише один шанс на мільйон, що це не збіг?
– Так сказали б адвокати захисту.
– А що сказав би агент ФБР?
– Нас учили думати наперед. Наприклад, що сказав би адвокат захисту.
Ричер розгорнув закладку. З одного боку на ній нічого не було. Але на іншому боці таки було дещо. Там було написано два рядки від руки. Угорі був той самий номер із кодом 323. Науковий редактор Вествуд власною персоною із Лос-Анджелеса, Каліфорнія. А внизу було написано: «Материн Спочинок – Малоні».
Ричер запитав:
– А що б агент ФБР сказав тепер?
Ченґ відповіла:
– Тепер я б відправила адвокатів захисту під три чорти. Ківер збирався зателефонувати Вествуду для підтвердження даних щодо якоїсь справи, що стосувалася міста, з якого ми щойно приїхали. Я думаю, це очевидно. Плюс тепер ми маємо ім’я. Там може жити людина із прізвищем Малоні. Врешті-решт, ми ж зустріли там Мойнаханів.
– Але тоді чому закладка на самому початку статті?
– Бо він іще її не прочитав.
– Саме тому він і не подзвонив Вествуду. Давайте не будемо робити завчасних висновків щодо клієнта. Краще вважати його просто запальним. Такий чоловік, як він, мав увесь час бути на зв’язку. Він із тих, що розповідатимуть одну й ту ж саму історію всім охочим послухати. Материн Спочинок, двісті смертей, якщо ви не вірите мені, можете зателефонувати цьому репортерові з Лос-Анджелеса, і тут він дає так тяжко здобутий ним телефонний номер, і щоразу Ківер записує всю інформацію, знову і знову, тому що саме така його натура, і саме тому ми вже двічі натрапили на цей номер без особливих зусиль. Тож, можливо, цей клієнт спочатку здається надокучливим. Я певен, вам такі часто трапляються.