Біля переїзду не було жодних шлагбаумів, лише червоні ліхтарі. Ричер ступив на колію і подивився в південному напрямку, звідки він і прийшов. Щонайменше на милю звідси не було жодних інших залізничних переїздів. Принаймні на таку відстань він міг бачити в цьому тьмяному світлі. Проте й у північному напрямку не було жодних переїздів на відстані однієї милі звідси. А це означало, що якщо Материн Спочинок справді лежав на шляху між сходом та заходом, то Ричер цієї миті стояв саме в цьому місці.
Переїзд був досить широким, із невеликими горбочками, можливо, через те, що його насипали із ґрунту мілководних канав, які викопали по обидва боки від колій. Поверхня його була вкрита сірим асфальтом, який вицвів від давності та потріскався в деяких місцях від зміни погоди, а з краю виглядав неохайно, як замерзла лава. Колія йшла чітко прямо, наскільки могло бачити око.
Дуже навіть можливо. Каравани рухалися якомога прямо. А хіба в них не було такої можливості? Ніхто б не наважився робити зайві милі колії задля розваги. Головний машиніст керувався би дороговказом десь удалині, а інші просто йшли б слідом за ним, а вже через рік новий потік фургонів рушив тією самою колією, а ще через рік хтось би наніс цей шлях на мапу. А ще через сто років сюди приїхали б люди із державного дорожнього відділу із вантажівками, вщерть наповненими асфальтом.
На схід звідси нічого не було видно. Жодного невеличкого музею, жодного мармурового могильного каменя. Лише дорога поміж безкінечними полями з уже майже достиглим зерном. Але в іншому напрямку, на захід від колій, дорога проходила через місто, через його так званий центр, який знаходився між шістьма кількаповерховими будиночками. У кутку за ними виднілася величезна ділянка землі, яка простягалася на сто ярдів. Наче футбольне поле. Тут розташовувалося представництво з продажу сільськогосподарського інвентарю. Величезні машини та чудернацькі трактори, усі новенькі та сяючі. Зліва, у маленькому будиночку, який раніше, мабуть, був чиїмось скромним помешканням, знаходилася фірма, що продавала товари для ветеринарів.
Ричер повернув і попрямував старенькою стежиною на захід через містечко, підставляючи спину під слабкі, але теплі сонячні промені.
У приймальні мотелю одноокий портьє набрав телефонний номер і, коли на тому кінці дроту зняли слухавку, сказав:
– Вона знову пішла до залізниці. Тепер вона зустрічатиме і ранковий потяг. Скільки ще людей вони пришлють?
У слухавці почувся довгий тріск, це точно було не запитання, але і не вказівка. Тон був м’якшим. Можливо, його підбадьорювали. Чи запевняли в чомусь. Одноокий сказав:
– Гаразд, згода.
І поклав слухавку.
Ричер пройшов шістьма кварталами вперед і шістьма назад і побачив безліч цікавого. Він побачив будинки, у яких досі мешкали звичайні люди, і будинки, які вже переобладнали на офіси для людей, що торгували добривом та насінням; а ще він помітив приміщення, де працював ветеринар, що лікував велику рогату худобу. Він побачив однокімнатне приміщення, де містилась адвокатська контора. Він побачив автозаправку, що розташувалася через один квартал у північному напрямку; і залу, де грали в більярд; і магазин, де торгували лише пивом та льодом; і ще один магазин, де єдиним товаром були гумові чоботи та фартухи. А ще він побачив пральню, і шиномонтаж, і місце, де продавалися липучі підошви до черевиків.
Ніякого ні музею, ні пам’ятника він не помітив. Що, в принципі, було зрозумілим. Вони необов’язково мусили розташовувати таку пам’ятку одразу біля входу в місто. Можливо, вона знаходиться через один-два квартали звідси, з поваги до того, кому її присвячено, а ще для того, щоб уникнути вандалізму.
Він звернув зі стежини на бічну вуличку. Очевидно, місто планували поділити на квадрати, проте воно розрослося півколом. Деякі ділянки виглядали привабливішими за інші. Наче в тих гігантських елеваторів було власне гравітаційне поле. Найвіддаленіші ділянки землі не були настільки ж розвиненими, як центральні. Ближче до верхівки цього півкола будівлі стояли тісніше одна до одної. У будинку, що стояв осторонь стежини, розташувалися однокімнатні помешкання, які раніше були, швидше за все, простими сараями чи гаражами і більше нагадували торгові палатки на стихійному ринку для людей, що пожертвували акром землі заради фруктів та овочів. Ще там був магазин, де можна було переказати кошти через «Вестерн Юніон» чи «МаніҐрам», скористатися копіювальним пристроєм, факсом або ж відіслати щось через FedEx, UPS чи DHL. Поруч розташувався офіс аудиторської компанії, проте зараз він виглядав покинутим.