Колосок прислухався. З лісу долинали якісь зойки.
— Зараз подивимося, що там діється, — мовив Гвинтик і ввімкнув двигун.
Під'їхавши до узлісся, мандрівники побачили серед дерев кількох поліцейських. Вони безпорадно борсалися в повітрі і, чіпляючись руками за гілля, несамовито кричали.
— Треба зігнати їх з дерев, щоб вітер відніс їх звідси якомога далі, — придумав Гвинтик.
— Правильно! — підхопив Шпунтик. — Нічого їм тут стирчати!
Підскочивши до дерева, на верховітті якого сидів поліцейський, Шпунтик ухопився за стовбур і почав його трясти.
— Допоможіть! — заволав поліцейський, стріпуючись усім тілом.
— Ось я тобі допоможу! — пробурчав Шпунтик і з такою силою трусонув дерево, що поліцейський відлетів убік і, піднявшись угору, помчав над лісом, наче мильна булька, підхоплена вітром.
Така ж доля спіткала ще кількох поліцейських. Найдовше вдалося протриматись найтовстішому поліцейському, якого звали Жерглем. Побачивши, що його не можна струсити, Гвинтик схопив гвинтівку, що плавала тут же в стані невагомості, виліз на дерево й почав штурхати стволом гвинтівки в товсте черево Жергля.
— Гей! Гей! — пойнятий жахом, закричав поліцейський. — Що ви робите? Обережніше! Це ж гвинтівка!
— Ну то й що ж, як гвинтівка? — спитав Гвинтик.
— Як то що? Вона ж стрельнути може!
— Велика біда! — посміхаючись відповів Гвинтик. Самі ж ви любите в інших стріляти.
Впевнившись, що йому не минути розплати, товстун-поліцейський якось приловчився і пхнув Гвинтика ногою просто в лоб.
— Ах, ти так! — загорлав, розізлившись, Гвинтик і штурхонув Жергля стволом гвинтівки так сильно, що гілка, за яку той тримався, зламалась. Злетівши одразу вгору, товстий Жергль поплив над деревами слідом за іншими поліцейськими. Він повільно перевертався в повітрі, завиваючи від страху на всі лади і тримаючи в руках відламану гілку.
— Ось я тобі покажу ще, як ногами хвицатися! — кричав услід йому Гвинтик.
Далі наші друзі їхали без пригод. Не минуло й десяти хвилин, як вони виїхали з лісу й дісталися до Неїлівки, невеличкого села з кількох напіврозвалених хатин. Почувши гуркіт двигуна, жителі села повибігали з хат, але побачивши, що до них під'їжджає якась незрозуміла машина, злякано подалися назад.
— Не бійтесь, братики! — гукнув Колосок. — Це я! Погляньте, я привіз насіння!
Упізнавши Колоска, коротульки зраділи і оточили всюдихід.
— Де насіння? Яке насіння? — навперебій кричали вони.
— Та от насіння! Дивіться! Гігантське!
Що тут почалося, і сказати не можна. Всі закричали від радості, почали стрибати, танцювати, а один коротулька сів чогось на землю, обхопив голову руками й залився сльозами.
— Чого ж ви плачете, любий? — спитав його Гвинтик. — Хіба сталося щось лихе?
— Ех, дорогенький, я плачу від щастя. Я ж думав, що ми вже й не доживемо до такої радості!
Коли радощі трохи вляглися, до Колоска підійшов коротулька, якого звали Кущиком, і потихеньку сказав:
— А у нас тут уранці поліцейські були!
Коротульки згадали про поліцейських і посмутилися.
— Так, так! — загомоніли раптом усі. — Багато поліцейських наскочило. Цілий загін. Усі допитувались, чи не бачив хто з нас, як летіла ракета. А коли ми призналися, що бачили, і сказали, що ти пішов шукали ракету, щоб одержати насіння, вони страшенно розсердилися. Сказали, щоб усі ми сиділи вдома й не висовували носа на вулицю.
— По-моєму, вони не дозволять нам саджати гігантське насіння, — озвався Кущик.
— А ми їх і не питатимем, — заявив Колосок. — Тепер поліцейські нічого не зможуть нам зробити. У нас невагомість є.
— Яка невагомість? — зацікавилися всі.
— Це така сила, — сказав Колосок, показуючи прилад невагомості. — Ось як натисну кнопку, так сила одразу ж вискочить з коробочки й підніме всіх поліцейських у повітря. От стійте-но тихо. Зараз усе зрозумієте.
Сказавши це, Колосок натиснув кнопку приладу, й коротульки миттю відчули, як грунт ніби провалився у них під ногами. Опинившись у повітрі, вони почали відчайдушно махати руками, дригати ногами, намагаючись дотягнутися до землі, але з цього нічого не виходило. Впевнившись, що земля більше не держить їх, усі почали кричати зі страху й вимагати, щоб Колосок облишив своє штукарство.
— Друзі, запевняю вас, що це зовсім не штукарство! — сказав Шпунтик.
— Так, так, — авторитетно підтвердив Гвинтик. — Це цілком певний науковий факт, і ніякого штукарства тут нема.
А Колосок закричав:
— А тепер уявіть, ніби ви поліцейські й хочете спіймати мене. Ану, ловіть!.. Чому ж не ловите?.. Ха-ха- ха!