— А де він тепер? — питали космонавти.
— Та ви, братики, не турбуйтеся, — сказав Колосок. — Ми його посадили в мішок і замкнули в льох.
— А який він зовні? — спитав Знайко.
— Як вам сказати… — відповів М'якуш. — Такий товстенький. Обличчя наче млинець…
— Товстенький? — закричав Знайко. — То, може це і є наш Пончик?
Почувши ці слова, Гвинтик і Шпунтик кинулися до свого всюдихода й за хвилину вже мчали в Неїлівку. Не минуло й години, як вони повернулися з Пончиком. Космонавти оточили всюдихід. Пончик, який ще не отямився від зустрічі з Гвинтиком та Шпунтиком, сидів на всюдиході і, роззявивши рота, дивився на Знайка, на Фуксію і Рибку, на Тюбика, на лікаря Пілюльку й на всіх інших космонавтів. Від хвилювання він не міг вимовити ні слова. Нарешті сказав:
— Братики! — І залився сльозами.
Коротульки помогли йому злізти із всюдихода й почали його втішати, а він підходив до кожного, кожного притискав до грудей, і казав, витираючи кулаком сльози:
— Братики! Братики!
Більше нічого від нього не могли добитися.
Гвинтик і Шпунтик розповіли, що коли вони витрясли Пончика з мішка, він теж спочатку голосно заплакав, а потім цілу дорогу тільки те й робив, шо повторював: «Братики, братики», ніби забув, які ще на світі є слова.
Лікар Пілюлька сказав, що це нічого, що Пончик скоро оговтається від потрясіння і заговорить нормально, як і колись. Треба тільки дати йому трохи поїсти, тоді він увійде у свою звичайну колію.
Так і насправді сталося. Пончика посадили за стіл, поставили перед ним тарілку борщу й тарілку каші. Пончик швидко ум'яв усе це й почав розповідати про те, що з ним сталося: і про те, як вони разом з Незнайком залізли потайки в ракету й вирушили на Місяць; як подорожували по Місяцю і попали в печеру; як Незнайко провалився в підмісячний світ, після чого Пончик лишився зовсім сам; як він сидів у ракеті, поки поїв усі харчі, а потім теж провалився в підмісячний світ і попав у місто Лос-Поганос, де почав торгувати сіллю; як спочатку розбагатів, потім збанкрутував, потім почав працювати на чортовому колесі і вступив у члени Товариства вільних крутильників.
— От і все, братики! А тепер я приїхав до вас, щоб ви дали нам трошечки невагомості. Це полегшило б тяжку працю крутильників і помогло б нам позбутися зажерливих хазяїв, — закінчив свою розповідь Пончик.
— А як же Незнайко? Ти відтоді не бачив його? — спитав Знайко.
— Е, Незнайко! — зневажливо махнув рукою Пончик. — Я навіть згадувати про нього не хочу. Та, по-моєму, й нема тепер уже ніякого Незнайка.
— Невже загинув? — зажурились коротульки.
— Якби загинув, то ще не так страшно, а то ж перевернувся на барана! — вигукнув Пончик. — Його схопили поліцейські й заслали на острів Дурнів, а всі, хто попадає на той острів, рано чи пізно перетворюються на баранів або овець.
— За що ж його відіслали на острів Дурнів?
— За те, що торгував повітрям.
— Як це — торгував повітрям? — здивувалися всі.
— Ну, це так тільки мовиться. Коли хтось продає те, чого в нього нема, то кажуть, що він продає повітря. А Незнайко затіяв продавати насіння гігантських рослин, якого він не мав, от його й покарали за це. Так і в газеті писали.
— Слухай, Пончику, а чи не можна якось урятувати Незнайка? — спитала Рибка. — Може, він не встиг ще перевернутися на баранчика або на овечку. Не можемо ж ми лишити його в біді!
Пончик глибоко замислився. Потім сказав:
— А чи не можна мені ще тарілочку кашки? Може, у мене визріє якийсь план.
Йому швиденько принесли тарілку каші. Він з'їв її і сказав:
— План у мене визрів: ми захопимо один з кораблів, на яких відвозять місячних коротульок на острів Дурнів. Ці кораблі звичайно заходять до нас у Лос-Поганос. Місячних коротульок ми визволимо, за що вони нам тільки спасибі скажуть, а самі попливемо виручати Незнайка.
— А де шукати цей острів Дурнів, ти знаєш? — спитав Пончика Знайко.
— Про це не турбуйся, — відповів Пончик. — Ми візьмемо з собою когось із старих моряків, а їх у нас у Лос-Поганосі багато. У мене навіть є один знайомий безробітний капітан Румбик. Словом, це дрібниці. Був би корабель, а капітани знайдуться!
Розділ тридцять четвертий
НЕЗНАЙКО НА ОСТРОВІ ДУРНІВ
Те, що Пончик розповів про Незнайка, була правда. В усякому разі правдою було те, що він таки попав на острів Дурнів. Після того як Незнайка, Козлика, Клюкву, Мізинчика, Чижика та інших коротульок, що ночували під мостом, затримав поліцейський патруль, усіх їх кинули в поліцейський фургон і повезли в місто Лос-Поганос. Там їх посадили в трюм корабля, де вже потерпали сотні три таких же нещасних. Багато хто з них гірко плакав, прощаючись з рідним краєм. Дивлячись на інших, заплакав і Незнайко, а якийсь товстенький, голопузенький коротулька виліз на порожню бочку, що стояла посеред трюму, й почав усіх втішати. Він був без сорочки, босий, зате в солом'яному брилі і з пістрявим шерстяним шарфом, обмотаним круг шиї.